Розділ «Вовча сить (повість)»

У лабораторії пахло їдко і неприємно, але чомусь цей кепський запах нагадував про життя. Про справжнє життя. Яке здається нескінченним.

— А я все про вас знаю, — сказав Люк, і Дим посміхнувся його самовпевненості:

— Так уже й усе?

— Я знаю, що ви були в Хазяїв, — сказав Люк пошепки. — Що вас… обстригли, і ви врятувалися тільки випадково, через той значок… Я їх ненавидів, ці значки. Коли бачив їх на комусь, просто зривати був готовий…

— Ревнував?

— Напевно, — сказав, подумавши, Люк. — Усі говорили, що я шанувальник Лани. А я її вже тоді любив.

Люк ходив уздовж стелажів з ганчіркою. Ретельно витирав пил, якого тут було не так уже багато.

— Я б побоявся йти до Хазяїв, — сказав Люк, споліскуючи ганчірку в бляшаному цебрі.

— Вони зовсім не такі страшні, — сказав Дим.

— Звідкіля ви знаєте, чи страшні вони? Адже ви так і не зуміли їх зрозуміти?

— Так, — сказав Дим. — Ми говоримо майже на одній мові й навіть послуговуємося однаковими буквами… Але зрозуміти один одного ми не зможемо. Ніколи.

— Чому ж ви звеліли всім іти туди, до них? — запитав Люк з підозрою.

— Я нікому нічого не велів… Я розповів усе, що знав. Вони вибрали самі. Як колись вибрав Лідер…

— Ви вірите у цю історію про Лідера?

— Вірю, — серйозно відгукнувся Дим. — Мені здається, усе було саме так.

Люк закінчив наводити порядок на робочому столі. Витер руки ганчірочкою — обривком білого колись халата:

— А чому ви не залишилися в Хазяїв? Адже там можна жити, і жити непогано?

— Я не можу без стада, — сказав Дим з відразою.

— Може, це не завжди погано, — пошепки промовив Люк.

Руки його давно були сухими, але він досі м’яв і мучив нещасну ганчірочку. Летіли білі клапті.