Розділ «Вовча сить (повість)»

— А якщо провести другу очистку — думаєш, вони не занюхають? — запитав Дим.

Люк похитав головою:

— Другу… Якби… Ех…

Світло ледь пробивалося крізь запнуті вікна. Підлога була гладенькою і чистою — ні єдиної порошини, ні соломини. Солому давно з’їли, а пил і пісок щогодини вимітає Ланина матір. У неї просто психоз якийсь — совгає і совгає ганчіркою по чистій підлозі…

— Треба поспати, — повторила Лана. — Всім нам…

Усі ми, подумав Дим. Ми — всі…

Чиясь помилка. Чудесний дарунок — розум, — що дістався жуйній отарі.

Ті, що підспівують на площі, що копіюють одяг і зачіски, що тупо ходять один за одним. Які дорожать думкою лідера, однакові, приречені…

Вони сиділи біля саморобного вогнища — пліч-о-пліч.

Дим поклав праву руку на плечі Люка, а ліву — на плечі Лани. Лана обійняла матір, мати — хлопця, який сидів поруч, і ось уже щільне коло мовчазних, напівзнайомих сиділи перед саморобним вогнищем і дивилися у вогонь.

«Лідер казав: так склалося, що ми не можемо вижити один без одного; це не прокляття і не благословення.

Лідер казав: ми можемо зневажати один одного… Ми нерівні по відношенню один до одного, і ніколи не були рівними. Нас прив’язують один до одного наш страх, наш голод, наша дурість і наша любов.

Ми — це те, що нас поєднує».

(«Сказання про Лідера»)

Наближалася весна.

Подекуди на полі сніг уже зійшов, з таловин виповзла, як солома з матраца, торішня бура трава.

А під нею, якщо розгорнути — зелені паростки. Блідо-смарагдова новонароджена травичка.

Дим йшов полем. Відвиклий від неба над головою, звикнувши до низьких закіптюжених стель, він йшов, переборюючи запаморочення, і дихав на повні груди.

Вітер пропах вовками. Дим мрійливо посміхався.

Він згадував Хазяїна, з його непроникними щитками поверх пильних очей. «Ти не зрозумієш», — казав Хазяїн і співчутливо хитав важкою головою.