Розділ «Вовча сить (повість)»

З кожною секундою кров Дима усе більше перетворювалася на смертоносний коктейль. Ситі вовки, нічого не підозрюючи, повернуться до своїх лігвищ і принесуть із собою смерть; уже через три дні з’являться перші трупи. Хвороба пройде степом, невидимою пожежею увірветься в ліси, і тільки ті з сірих звірів, хто завтра ж кинеться геть, — тільки ті, можливо, зуміють врятуватися…

Якщо вони здогадаються.

Прокльон отари на голову вовка. Ось що це таке; прокльон сумирних і м’яких, які не зуміли захистити себе ні самострілом, ні смолоскипом.

— Так буде, — сказав Дим.

Тому що він міг тільки вірити. Вірити дипломній роботі Люка, вірити тому, що й Арті-Польовий не вкрав свій геніальний винахід, тому що ті, хто розписує стіни будинку квітами, здатні і на власну ідею…

І вірити, що Лана і Люк залишаться разом. Не деталями простого механізму під назвою «продовження роду», не випадковими знайомими, не такими, що просто блукають пліч-о-пліч…

Він прищулився.

З пологого пагорба назустріч йому неслися…

Він розгледів їх одразу — і до дрібниць. Здавалося, під черевом найбільшого вовка Дим міг би пройти, не пригинаючись; ноги, з-під яких летіли лахміття розталого снігу, схожі були на вкриті вовною колони.

Смерть на смерть.

Як колись гасили степові пожежі, пускаючи одну стіну вогню на другу…

Смерть неслася на Дима, не підозрюючи, яким близьким є її власний кінець.

В останній момент він усе-таки побіг — тваринний жах узяв гору. Він біг, провалюючись і спотикаючись, і йому здавалося, що він утікає.

Що він досі продовжує бігти.