Розділ «Вовча сить (повість)»

— Вони були тут увесь цей час? Коли нічого їсти…

— Я випорожнив матраци, — сказав Люк, ледве витримуючи його погляд. — Стара солома… І я своє віддавав.

— Їм?

Люк помовчав, начебто зважуючись. Нарешті, нервово потер руки:

— Це ще не всі… Йдемо.

Вони довго йшли вузьким коридором, який кепсько пахнув; піднялися стрімкими крученими східцями, і Дим побачив обнесену залізною сіткою споруду.

За сіткою, у ременях, у переплетенні шлангів…

Дим на повірив своїм очам.

У верстаті був щільно оповитий трубками, прикутий до залізної стійки облізлий вовк.

— Була наука, — сказав Люк, начебто хвора тварина у верстаті могла підтвердити чи спростувати цю істину. — Були… напрацювали матеріалу предосить. Ось тільки використати…

Вовк відкрив жовті очі. Дим мимоволі відсахнувся.

— Їй недовго залишилося, — тихо сказав Люк. — Вовчиці… Вона вмирає.

На площу вони прийшли найпізніше. Хтось уже розпалив багаття замість Дима; Лана, побачивши Дима і Люка разом, здивувалася і, здається, повеселіла.

— Може, ти поспіваєш? — запитав у неї Дим.

Вона похитала головою:

— Ні. Тепер не варто.

Вони сіли поруч, і Лана, колись небагатослівна в присутності Дима, почала раптом розповідати, докладно і відверто, хоча її ніхто про це не просив. Вона розповідала, як на неї раптово впала слава, як величезні юрби плескали і підспівували, і як вона втрачала голову від миттєвої влади над ними… Як значки з її портретом носив кожен другий, а плакати майоріли на всіх афішних тумбах, і заради того, щоб тільки торкнутися її, люди штовхалися ледве не на смерть…

І як потім сталася навала, і слава її станула, як кусочок масла.

І як їй доводилося битися в черзі за пайок.

Як її перестали впізнавати і пам’ятати, всі про неї забули, і як з’явився Люк…