Розділ «Вовча сить (повість)»

— Він урятував мені життя, — пояснив Дим. — Життя, розум… там.

— Я рада, — пробурмотіла вона. — Але… у цьому немає моєї заслуги.

Якийсь час вони мовчали; він розглядав її, а вона відверто мучилася. Не знала, що йому сказати, і соромилася вигнати його.

— Чому ви не йдете з усіма? — запитав нарешті Дим.

— Бо я не хочу, — пошепки відповіла дівчина.

Помовчали знову.

— Ви, напевно, гарна співачка, — сказав Дим. — Шкода, що я ніколи не чув, як ви співаєте.

— Тепер вже і не почуєте, — сказала дівчина, відводячи очі. — Я більше не співаю.

— Записок Арті-Польового не збереглося, — сказала сухорлява бабуся, вдова великого винахідника. — Те, що кажете ви, на мій погляд — велике блюзнірство… Арті був чесною людиною і чудовим ученим. Тепер таких немає… Я впевнена, що Арті винайшов маячки, а не знайшов ідею в старих джерелах. Але в мене немає доказів.

— Спасибі, — сказав Дим. — Пробачте.

Бабуся залишилася одна у величезному, на сто чоловік будинку. Колись сімейство Полів було чисельним і славним; тепер бабуся залишилася одна. Хтось загинув, хтось біг у степу, хтось пішов з караваном до Хазяїв.

Дим вийшов на вулицю і довго дивився в жовтувате, затягнуте гаром небо. Десь горів степ: чи то випадково загублений смолоскип, чи жест розпачу — гинути, то усім…

Він пішов, непомітно залишивши на бабусиному столі півпайка брикетної трави.

Глибокою осінню на дахах, у палісадниках і під парканами піднялася бліда, здивована, сильно запізніла трава. Кожне стебло зривали губами і довго катали язиком.

На обдертих афішних тумбах подекуди збереглися плакати з географічними картами. Дорога через степ, дорога через ліс, тричі розсекречена дорога до Хазяїв.

Дим пережив два замахи — одного разу йому на голову кинули цеглу. Другого — підсипали отруту до бочки з дощовою водою; збережений чи то чортом, чи то примарою проклятого Лідера, Дим обидва рази успішно вижив.

Утім, в тому, що корені обидвох замахів — у спустілому тепер Високому домі, Дим не сумнівався ні на стебло. «їм миліша влада» — так, здається, говорив хтось Гайовий, староста вільного селища.

Вовки іноді забредали на вулиці — але незабаром ішли геть. Поки не час; прийде зима — отоді за упертюхів, які не побажали обрати собі шлях порятунку, візьмуться і холоднеча, і голод, і вовки…

Умерла вдова Арті-Польового. Дим допомагав її ховати.

Кілька разів він навідувався до Лани-Гайової, яка була Дівою-Донною, носив їжу їй та матері; йому все більше здавалося, що Лана радіє його приходу, і зовсім не через гостинці. Шерсть його відросла повністю — зовсім біла, без димчатого відтінку, за який він отримав своє ім’я; він завів звичку щодня розчісуватися, відшукав у шафі грудку ароматичної смоли і подовгу жував її перед кожним візитом до Лани.