Розділ «Вовча сить (повість)»

Утім, серед біженців активно жили чутки про те, що нічого страшного в стрижці немає. Що вовна відростає знову. А якщо стригти змалку — діти взагалі нічого не помітять.

У всякому разі, не зрозуміють.

Коли біженці пішли майже всі й місто спорожніло — Дим відчув дивну порожнечу. Його місія була виконана, але якщо ім’я авантюриста-лідера пережило століття і надовго застрягло в людській пам’яті, про Дима-Лугового люди намагатимуться швидше забути.

У всякому разі він сподівався, що забудуть. Ім’я — і ту роль, яку він зіграв, можливо, проти своєї волі.

Щоранку Дим дивився на себе в кругле металеве дзеркальце — і бачив довге, не молоде, у сивому волоссі обличчя.

Одного разу вранці, годині о десятій, він вийшов на вулицю — безлюдну, як у світі Хазяїв, але набагато вужчу та криву — і рушив за адресою, записаною на клаптику торішньої газети.

Дахи чорніли, вищипані, витоптані до останньої травинки. Вітер розвівав чиїсь білі фіранки — вікно було, ніби баба з розкуйовдженими довгими патлами.

Дим зупинився. Звірився з адресою. Постукав, готовий до того, що ніхто не відповість.

За кілька хвилин двері відкрилися. На порозі стояла літня виснажена жінка.

— Тут ще живе Лана-Гайова? — запитав Дим.

— Лана, — слабко крикнула жінка в надра будинку. І кивнула Диму:

— Заходите…

Він увійшов.

Будинок був маленький, колись зручний, але зараз закинутий, запущений. Брудна солома на підлозі; з дальнього кутка, з-за ширми, вийшла дівчина.

Дим не відразу впізнав її. Все-таки портрет на круглому значку не міг передати рис живого обличчя, одночасно прикрасивши і спотворивши його.

— Мене звуть Дим-Луговий, — сказав Дим.

Вона здригнулася. Останніми тижнями ім’я його стало більш ніж знаменитим.

— Ось, — він простягнув їй круглий значок із її зображенням, що майже стерлося.

Вона подивилася — з осторогою, не торкаючись значка. Підвела на Дима карі, круглі, дуже розгублені очі:

— Так… Але чому…