Розділ «Вовча сить (повість)»

— Лана-Гайова її звуть, — забарившись, сказав старий. — Діва Донна — прізвисько… псевдонім. Вона ще в місті, здається… але чому немає надії?

Дим опустив очі:

— Що у Високому домі?

— Нічого, — відгукнувся старий. — Якщо не зважати на персональні пайки… дуже скромні. Мені ось видали, по старій пам’яті… Після того, як ти пішов, тебе спершу позбавили посади. Потім представили до нагороди. Посмертно. Втім, уже все одно… Але чому немає надії?

— Все одно, — повторив Дим. — Бачиш…

…Слухай і не перебивай, сказав тоді Хазяїн.

Дим, твої предки — домашні тварини. Розумне стадо — нонсенс… помилка. Ваша цивілізація неправильна… недієздатна. Кінець її може бути більш-менш болючим. Ще болючіший вихід — вовки і здичавілі отари, що потроху вироджуються. Менш болючий вихід — договір між нами… між мною і тобою. Нехай вони приходять — хоч мільйон, хоч два, хоч десять, простір для них я зумію зробити… організувати. Корму… Їжі — ні. Виходить, отари, що не бажають нічого знати про вовків, повинні бути обстрижені… мовчи і слухай. Стрижка викликає шок, тільки якщо дорослу особину, що сформувалася, обстригти вперше. Якщо вдруге — шок буде менший, втретє його не буде зовсім. А якщо починати стригти молодих — вони перенесуть це без найменшого дискомфорту… напруження. Це ввійде у звичку, із трагедії перетвориться в щоденність… у банальність. Тільки за таких умов я можу приймати в себе розумні отари. Це такий договір — шерсть або безпека. Ніякого примусу. Справедливо?

— Справедливо, — сказав тоді Дим. — А м’ясо?..

Хазяїн довго дивився на нього, і Дим витримав його погляд — на рівних.

Уяви, Дим, скільки в степу з’явиться змішаних… полукровок… Четвертанокровок. Далеких нащадків. Зміниться кілька поколінь… і усе. Від цього чуда, розуму, що зародився в результаті чийогось геніального глузування… жарту, нічого не залишиться. Тоді прийде черга м’яса. Але ти не доживеш, Диме. Ти не встигнеш цьому засмутитися.

— Дякую, — сказав Дим по паузі. — Спасибі, що ти говориш із мною чесно.

— Нема за що, — забарившись, сказав Хазяїн. — Напевно, ти цього заслуговуєш.

— …Прокляття Лідера! — жахнувшись, викликнув старий. — Хто буде обстрижений…

— Я обстрижений, і нічого не сталося, — відгукнувся Дим із кривою усмішкою. — Я живий, як бачиш… Я навіть повернувся назад — через територію вовків, які не стрижуть, зате їдять розумних без усякої рефлексії… І в мене є головна справа. Вона огидна мені, як гнила трава, але це моя справа…

— Ти думаєш, хтось погодиться на це?!

— Усі, — сказав Дим. — У всіх діти… Усі хочуть жити.

Це було усе, що вони змогли зробити.

Загони солдатів, зі смолоскипами і самострілами, конвоювали колони біженців; вони йшли дорогою, вже второваною для них, по картах, розмножених на друкованих верстатах; вони йшли майже без нічого — їжі в степу вистачало, і всю поклажу подорожніх складали нечисленні книги.

Вони йшли — інженери і вчителі, будівельники, робітники, їхні діти й онуки. Ті з них, хто заради спокійного ситого життя — не свого, а їх, малят! Нащадків! — зважився на нечуване приниження.

На стрижку.