Розділ «Вовча сить (повість)»

Старий слухав.

— …Вони живуть… як тобі пояснити? У них такий простір, як… як малина. Багато окремих пухирців… але ягода одна. Кожен живе у своєму колі простору. Кожен зайнятий собою… Ніхто нікого ні в чому не переконує. Я бачив одну… жінку, Хазяйку, що не їсть м’яса з принципу. Уявляєш? Але їй не приходить до голови сказати ще комусь, що м’ясо їсти не можна, що воно живе… Вони продовжують стригти шерсть і різати отари. Я не розумію, чому. Вони могли б уникнути цього… Але вони не розуміють. Їм не приходить до голови задуматися, що почуває не те що отара — родич, сусід… Їх це влаштовує. Вони вільні… зовсім. Космічно. Їм не страшно на самоті, їм не буває нудно, вони діють… самореалізуються. Малюють — ні для кого, для себе. Складають музику, яку ніхто не почує… Винаходять…

— А влада? — запитав старий.

— Наскільки я зрозумів, немає ніякої влади… Ніхто нікому не потрібен. Кожен має все, що побажає… сам по собі. Така стіна, що світиться, вони пальцем вказують на предмети, які потрібні… і за хвилину вже отримують усе, що хочуть.

— Відкіля?

— Не знаю, — у голосі Дима промайнуло роздратування. — Не важливо…

— Ще й як важливо, — сказав старий.

— Нам не дотягтися, — безнадійно кинув Дим, — до того бездонного кошика, з якої вони беруть свої блага… вони, напевно, заслужили їх. Вони їх самі зробили, винайшли, як винайшли нас, наприклад… Тільки ми їм не потрібні. Нас незручно різати, нас неприємно їсти.

— Але ти сказав, що є надія, — сказав старий по паузі.

— Так, — відгукнувся Дим.

І надовго замовчав.

— А діти? — знову запитав старий. — У них є діти? Як вони розмножуються?

— Не знаю, — сказав Дим. — Не буває такого, щоб чоловік і жінка жили разом. Здається, дітей їм привозять… відтіля ж, відкіля і все інше.

— З бездонного кошика? — посміхнувся старий.

— Так.

— А мої всі втекли до степу, — забарившись, сказав старий, і в голосі його прозвучали залишки гіркоти. — Кажуть, краще вовки, ніж голод…

Дим подивився на бурі крихти, що залишилися на дні брикету. Висипав на долоню; акуратно злизав:

— Є надія… Для життя. Для Цивілізації — немає надії.

— Що? — одними губами запитав старий.

— Ти мав рацію, ти, а не я… Лідер був владолюбцем і дурнем. Уся ця витівка від початку приречена… Ти не знаєш, Діва Донна жива ще?