Розділ «Глава 15»

Лана не знала, як це сталося, але все подальше вона зрозуміла без будь-яких пояснень.

— Там усього… кілька могилок.

— Чотири, — уточнив Олесь. — Се рідко буває, дуже рідко, проте все ж таки трапляється. Це наш сором, наш біль, це тавро на чистому чолі Рутенії, та від сього нікуди не дітись.

Нікуди.

— У нас вважають — якщо дитину не хоче батько, вона народжується жорстокою і грубою; якщо вона не бажана для матері — вона вродиться підступною і ницою; усі підлоти чинитиме крадькома, не підводячи очей. Але якщо дитятка не бажають обоє батьків, воно не народиться взагалі.

— Себто як? Мати буде вічно вагітною?

— Ні. Я неправильно пояснюю, мабуть… Навпаки, малюк прагне якнайшвидше полишити ту утробу, яка не хоче носити його; він не бажає чути над собою биття того серця, яке лишається холодним до нього, тому і родиться завчасно. З тих чотирьох… одне лише встигло ковтнути повітря, а інші… родилися мертвими.

— Знаю. Я знаю, Олесю, та я… я думала інше. У нас… жінки, які не бажають дитину, вони… йдуть до лікарів, і позбавляються від неї рано… на третьому місяці десь.

— Жахливо. Твій світ божевільний, чаклунко.

— Це точно.

— А ти?

— Я? — Лана здригнулась. — А що я?

— Що сталось із твоїм сином?

Вона не стала питати, звідки він дізнався, і не намагалась визнати, чому вирішив, що то був син. Вона просто притулилась щокою до його плеча і почала оповідати, дивлячись на ліс, чорний, як і її спогади.

— На світі є одне місто, Олесю — прекрасне, магічне місто, застигла у камені симфонія краси. Я жила там певний час, і там зустріла своє перше кохання… велике кохання. Ми вчилися разом, і думали побратись, і все було б чудово, якби не те, що я вважалась надто молодою для шлюбу.

— Скільки ж тобі було? Дванадцять?

— Сімнадцять. Я тільки почала навчання, він закінчував його, а батьки мої — мама і тато — вони були проти. Вважали його лиш спокусником, котрий награється мною і кине. Це було не так. Він справді покинув мене, але мимоволі. Він помер. Я казала тобі.

— Так, люба. Хвороба, така, як у мене.

— Ну от, він пішов до Вічного Світла, забравши із собою половину мого серця, а я, юна і розгублена, невдовзі дізналась, що матиму від нього дитину. Я була такою щасливою, Боже! — від тої згадки очі Лани прояснішали. — Я перервала навчання — це можна було робити, і повернулася в те місто, де я народилась, до мами і тата. Я думала, вони підтримають мене.

— А вони не підтримали?