Розділ «Меценат зі шкурними інтересами»

Він уже тиснув на клавіші, набираючи потрібні комбінації. Не знаю, що примусило мене сказати оте «ми з тобою». Не знаю. Просто усі решта порівняно з ним були недосконалі й ненадійні. Просто усі решта помилялися, а він ніколи. Просто в мене було підсвідоме відчуття, що він той, кого можна визнати кращим, розумнішим і кому можна вірити. Звідки воно? А що як причина у тім, що я не просто людина, народжена з аномалією у вигляді «правого серця»? Що як дійсно… новий землянин другого покоління?

Заплющивши очі, я струснув головою. Час спливав настільки швидко, що перейматися подібними думками зараз було ідіотизмом. А вони лізли до голови, і я згадував, що насправді дуже мало знаю про своїх батьків, які загинули в автокатастрофі, коли мені було сім років. І в скупих відомостях про них, отриманих пізніше від тітки Ольги, не містилося жодних даних про те, з якого боку були розташовані їхні серця. Флешка лежала у кишені, а муляло від неї у свідомості. Ой, не думав я, що стільки несусвітньої мури полізе мені до голови саме тепер, перед фатальним поворотом. Без сумнівів, найфатальнішим за усе життя!

Марк відірвався від комп’ютера і глянув на мене.

— Ваші можливості робити помилки скінчилися, повторюю удруге, — його сірі очі, заховані у «чуже» обличчя, спокійно дивилися на мене. — Жодних дій без мого наказу. Забудьте, що у вас є голови. І це доти, доки я не дозволю вам думати вашими. Тепер у нас на трьох лише одна голова — моя. І хай що станеться — жодних самостійних дій, — Марк глузливо посміхнувся. — Навіть якщо вам знову здасться, що я помер.

Мені залишалося тільки проковтнути, киваючи головою. І у бажанні відволіктися від нав’язливих думок я просто запитав:

— Ну що, закінчив?

— Майже.

— І скільки, цікаво, там було?

— Їм я залишив два мільярди, — Марк ухилився від прямої відповіді, додавши: — за моральні збитки.

— С-с-кільки?! — мої очі ледь не випали з орбіт.

Очевидно, для істинних чоловіків проблема грошей не втрачає актуальності навіть тоді, коли поруч постає питання власного життя.

— Марку… — я несподівано проковтнув і взяв його за рукав. — Марку, а навіщо їм стільки?

— Це не моя справа. Просто мені більше не потрібно.

— Марку… — я відчував, що у його очах зараз схожий на божевільного. — Слухай, Марку, давай відщипнем від них ще трохи. Ну, туди-сюди… Вони ж не знають, скільки ти їм кинеш…

Він лише скосив на мене очі й холодно промовив:

— Займи своє місце.

На нас почали звертати увагу. Журналістська братія, що кілька хвилин тому перелякано повтикалася носами у підлогу, зирила на нас з-під уміло складених рук. Вони не могли чути, про що ми говоримо, але розуміли, що тут відбувається ще щось.

— Марку…

— Це останнє моє попередження, — тепер він узагалі не дивився на мене.

Але мене вже важко було зупинити. Я лише сподівався, що не помиляюся у тому, що саме зараз настав момент, коли потрібно іти ва-банк. Я вийняв з кишені флешку і простяг йому.