Розділ «Кафе «Артист»»

— Це я що, маю їхати до…

— Там вистачить і на бензин, — розвів руками гість, не давши договорити. — Я сидітиму на одній з лавочок, побачите. До речі, я не сказав — це приватна пропозиція. Займатися державним шпіонажем вам не пропонуватимуть.

— А не можна тут і зараз? — наполіг я.

— Пізно, — він показав на годинник. — А розмова довга. Упевнений, вас це зацікавить.

Я повернувся мовчки і застиг біля одвірка. Люба домивала посуд. Оксана вийшла з бару і спробувала зазирнути мені в очі, а потім провела долонею перед моїм обличчям:

— Егей! Альоу! Шефе, ви у відключці? — вона засміялася. — Ти що, побачив те, що на столі, й очманів?

— А що на столі?

Я повільно повернув голову і побачив на скатертині розкладені, наче карти, три купюри по сто доларів. Гроші були справжні. Новісінькі.

— Класні клієнти, — співала Оксана. — Правда? Це завал… Зараз Ігор за Любкою приїде. Мені з ними їхати? Га? Чи не їхати?

Вона легенько штовхнула мене боком.

— Їхати, — упевнено сказав я. — Їхати, сонце… Мені завтра рано вставати. А ти за старшу. На цілий день.

Якщо їхати за сто кеме, треба обов’язково ще сьогодні замінити реле. І не щедра платня несподіваних клієнтів штовхала мене у дорогу. Я розглядав три сотенні купюри, отримані за дві яєчні з беконом, салат і пиво, а відчуття було таке, наче мені вручили чорну мітку. Ті, хто спромогається на подібні жести, не відчепляться так просто, незалежно СБУ вони насправді, чи ні.

У гаражі робота не клеїлась, я згадував оту колишню свою кляту роботу, намагаючись витягти зі спогадів про неї те, що, можливо, й привело двох служак такої поважної організації до кафе «Артист».