Розділ «Незворотна фаза»

А Марія, висаджена на круп коня Менгу-Гірея, затуляла обличчя руками і молилася Богу — не тому, що боронив її кривдника і спасителя одночасно, — своєму Богові.

Сутичка була жорстокою. Вони також розуміли свою незавидну долю у випадку поразки й очманіло кидалися на ворога, який не бачив їхніх ударів, хоч і сам стікав кров’ю. Одна з буджацьких шабель чиркнула по ньому, коли ятаган простромляв наскрізь ворога, і яничар-ага якусь мить не мав можливості боронитися. Скоро їх залишилося двоє, третій тримав єдиною рукою розсічене навпіл обличчя, кинувши шаблю і забувши про грізного супротивника. І Тубілай, спочатку закрившись ним, наче щитом, зніс йому голову і штовхнув тіло на ворогів. А невдовзі ще один випустив шаблю на землю, склавши на грудях порубані руки і, позадкувавши ще кілька кроків, упав горілиць.

І тоді пролунав сигнал про кінець поєдинку. Улус зіскочив з коня і витяг з піхов шаблю.

— Я звільняю свого останнього воїна від участі у поєдинку.

Він ішов просто на Тубілая, котрий застиг посеред побоїща, спираючись на здорову ногу. Напад був блискавичний, і виснажений воїн насилу встигав відбивати удари свіжого супротивника. Метал дзвенів і легка шабля Улуса, здавалося, зараз простромить ворога. А ятаган Тубілая ставав дедалі важчим і безсилим проти того, хто наче блискавка, звивався навколо. І два випади Улуса досягли мети — вістря його шаблі розрізало одяг, зачепивши руку, а вдруге чиркнуло по боку, залишаючи кривавий слід. Він знав, що робить. І яничар-ага знову згадав козацького сотника, якого свого часу збирався добити так само спокійно і неквапно. Правиця вже не тримала ефес і він, перехопивши ятаган у ліву, захищався до останнього. Очі Менгу-Гірея звузилися до неможливого. Здавалося, він розумів, чия голова зараз упаде у пилюку.

Марія ж заклякла, не дихаючи і, не в змозі відняти руки від обличчя, дивилася крізь пальці як поступово робиться те, чого вона нещодавно бажала понад усе — чужинець, її ворог і кривдник мав загинути.

— Господи милосердний, діво Маріє… — промовляли її губи, — врятуй його… — так, наче і вона тепер отримала здатність боротися до останнього.

А Улус зупинився. Вістря його шаблі торкало клинок Тубілая, після чого нащадок бея робив різкий випад, який іноді досягав цілі. І чергового разу його шабля ковзнула по нозі яничар-аги, по тій, на яку ще можна було спиратися. Це був кінець. Улус знову відступив, чекаючи, коли ворог упаде сам. І тоді Тубілай, зібравши останні сили, відштовхнувся пораненою ногою і рубонув татарина по грудях. Не було нічого легшого для досвідченого воїна, ніж ухилитися від цього безсилого випаду. Улус відсахнувся, передчуваючи втрату рівноваги супротивником після цього кроку. Напевно, подумки він уже вражав пораненого воїна, якого розвернуло від надлишкового бажання перерубати ворога. А Тубілай вже падав на коліна, розвертаючись за ходом цього непередбаченого руху, оскільки здорової ноги, на яку міг би спертися, тепер не мав, і виконував удар, який бачив до цього лише раз у житті.

Запорозький сотник Андруш Підкова врятував його удруге, вже тоді, коли йому самому круки видзьобали очі. Ятаган, що описав повне коло, вже не могла стримати легка шабля, а підскочити, як зробив це свого часу Тубілай, Улус не встиг. Клинок розсік його м’язи вище колін, і спадкоємець буджацького бея з криком завалився навзнак у пилюку.

Усе застигло лише на мить, а потім його тілоохоронці, вихопивши шаблі, кинулися на Тубілая. Воїни Менгу-Гірея натягли луки і усе загрожувало перетворитися на суцільну бійню.

Цього не сталося. Менгу-Гірей привстав у сідлі, піднімаючи руку і застережливо крикнув, зупиняючи загальний порив. Улуса понесли до шатра, а ногайці відступили. Яничар-агу притягли попід руки і висадили на коня, на круп якого він влігся, не маючи сил триматися верхи, а Менгу-Гірей вдарив свого скакуна нагайкою і повіз Марію до аулу. Вона увесь час оберталася, намагаючись побачити Тубілая і шепотіла молитви неслухняними губами.

Мурза стискав вільною рукою її легке тіло і розумів, що гіршого не сталося зараз. Але невдовзі діятиметься невідомо що. І можливо, життя його залежатиме від того, наскільки вдало зуміє він розпорядитися випадком, що дарував йому цього безстрашного воїна — улюбленця султана і полонянку, гарнішу за яку бачити ще не доводилося. Зараз його колишні союзники і сусіди зайняті пораненим Улусом. А потім… Звісно, він не вірив, що усе це минеться просто так. І от тоді йому знадобиться султанська милість, адже Сулейману-паші однаково, хто і в якому складі влаштовує дрібні набіги на землі невірних. Він обережно стискав ніжний стан жінки, котра, тепер уже він вірив, дійсно належала всемогутньому султану, і занепокоєно оглядався на його кращого воїна, який ще був живий.