Розділ «Критичний день»

— Я не можу її покинути, — воно вимовилося саме тихо, але впевнено. — Ви чуєте? А якщо… А чому ви не думаєте, що їй намагатимуться розв’язати язика… — я насилу підшукав цей вираз. — Усілякими негуманними методами?

Сказати це якось інакше було важко. Навіть подумати. Усе в грудях починало стискатися і холонути. І знову поверталася думка, що я зараз бездію, у той час як один лише дзвінок, можливо…

— По-перше, негуманні методи псують людину, а ви їм ще потрібні, — заспокоїв Стенлі. — І ти, і вона. А по-друге, згадай, що з вами був Марк — професіонал з великої літери. І їм це відомо. Отже, він не міг влаштувати справу так, щоб кожен з вас володів інформацією, яку варто витягати, як ти кажеш, негуманними методами. І ще одне запам’ятай, найголовніше. Щойно ті, у кого Інга, отримають тебе, один з вас стане непотрібний. Доки вони не знатимуть де ти, доти берегтимуть її. Щойно ти потрапиш до їхніх рук, вона загине. Або ти сам. Наберися терпіння. Скоро нам вдасться звідси вибратись і тоді…

— Гаразд, — промовив я. — Тоді, можливо, від вас я почую нарешті, що оце усе означає? І хто є хто, бо Марк…

Напевно, саме контузія від вибуху мало не зіграла зі мною підлий жарт. Далі мало казатися: «…верз таку нісенітницю, що вуха в’янули». Все-таки я вже не був простою людиною, хай навіть і далеко стояв від справжнього професіонала. Тому вчасно схаменувся, ще раз ковтнув пересохлим піднебінням і продовжив:

— …Марк, як ви кажете, професіонал з великої літери, не поспішав вводити нас у курс справ.

— А я на такого не виглядаю, тому зараз розповім вам геть чисто усе, щоб поставити себе у небезпечне становище, та й вас, до речі, також. — Він натягнуто посміхнувся і продовжив: — Гаразд. Ми поговоримо про це у спокійнішому оточенні. Попереджаю зразу: розповім стільки, скільки вам можна знати. Звісно, не все, адже погодьтеся, ви також можете потрапити до тих, хто застосує хм… негуманні методи, щоб примусити говорити. І зауважте, така ймовірність для вас значно вища у разі, якщо вирішите діяти на власний розсуд. Тому розповім я вам лише те, що їм також уже відомо, не більше. Одне лише можу гарантувати: усе, що казатиму, повністю відповідає дійсності.

Ільмір чекав їх там, де і належало. Вітер цього дня казився, розгойдуючи нескінченні очерети, у яких, здавалося, міг сховатися не лише Тубілай — усі двадцять тисяч яничарів Сулеймана-паші. Тут місцина ішла донизу і на березі, твердому та надійному, найнятий за золото провідник спорудив хатину з висушеного очерету, що оберігала від дощу. Він і мав провести їх через Гниле море до Криму, звідки вже лежав прямий шлях до Кафи, де стояла султанська галера. Дістатися ж сушею удвох з дівчиною було практично неможливо — ногайці ретельно охороняли усі підходи, усі перешийки.

Ільмір подивився на Марію шанобливо і схилив голову, наче міг розуміти, яке місце має зайняти ця жінка в оточенні найсвітлішого. А вона, що, здавалося, тепер вже втратила будь-яку надію, похилилася на кінську гриву, обхопивши руками шию скакуна. Її покидали останні сили.

Тубілай не увійшов до хатини. Перемовившись кількома словами з Ільміром, він зупинився на краю байраку за кількасот кроків. Звідси проглядалися очерети і водні простори, що відкривалися до обрію. Гниле море… Наче відчуваючи розлуку з повелителем, загарцював його вірний кінь, що не раз виносив з цупких обіймів смерті. Та взявши жорстко збрую, Тубілай не дав іржанню вирватися з його рота. Він зняв Марію із сідла і поклав під кущами, які затуляли від променів надвечірнього сонця. А вона перекинулася на бік і притислася обличчям до сухої трави, заплющивши очі. Він укрив дівчину і сів поруч, очікуючи на їжу, що мав принести татарин. Сонце сідало над Гнилим морем…

— Вітер буде завтра, — промовив Ільмір, схиляючи голову і простягаючи їм смажене м’ясо. — Важко йтиметься.

Тубілай подивився на нього мовчки, не уздрівши нічого у погляді татарина.

Вона не хотіла їсти. Посадивши дівчину, Тубілай силою розтулив її губи і влив кумис, який приніс Ільмір. Марія закашлялася, недовго пручалась, а потім почала пити, зрозумівши, що інакше бути не може.

— Ненавиджу тебе… — прошепотіла вона, знову від кидаючись у траву.

— За що, незрівнянна? — здивувався Ільмір, який і тепер ховав хитру посмішку. — Ти б давно померла від спраги та виснаження. Твій покровитель береже тебе, як і належить берегти найдорожче. Скоро ти зрозумієш, що варто було не померти у цій пустелі, аби мати те, що матимеш ти.

Вона не розуміла цієї мови, а Тубілай, посміхнувшись самими кінчиками губ, промовив до полонянки:

— Цей пес каже правду. Коли сядеш на розшиті золотом подушки, то ще згадаєш гарячі піски і кумис, який я заливав тобі до рота проти твоєї волі. Тоді зрозумієш, що вірний слуга всемогутнього…

— Тоді… — Марія несподівано розплющила очі, у яких спалахнула жахлива ненависть. — Тоді я зроблю все, присягаюся, щоб ти пошкодував, що довіз мене! І цей пес також…

Ільмір засміявся тоненько та догідливо, хоча й не міг зрозуміти її слів. Нехай… Нехай ця гордовита невірна мовить своє. Коли вони дістануться до Істамбула, вона поверне йому усе: втрачену славу, багатство, прихильність всемогутнього Сулеймана-паші.

А сама…