Розділ «Околиця»

Інга спостерігала за двобоєм нерухомо, зі скляними очима, потім повернулась і вийшла. Ще до його початку, передчуваючи свою поразку, я думав, як подивлюся потім їй у вічі. Програвати перед гарними жінками особливо неприємно. Та тепер я взагалі забув про її існування.

— Покажи мені ще раз. Будь ласка… — твердо промовив я, простягаючи йому тепер уже шаблю і озброюючись ручкою від швабри. — Тільки не так швидко.

— Не можна використати один прийом, не знаючи усієї науки, — розвів руками Марк.

— Я не збираюся використовувати, — похитав я головою. — Просто хочу вивчити його.

— Тоді навіщо тобі? — не зрозумів Марк.

Він глянув на мене як на дивака ще тоді, коли побачив шаблю на стіні. І я пояснив, розповівши про свою мрію вже другій людині. Марк не зреагував, але відійшов, ставши у позицію.

Губи мої стиснулися мимоволі, а очі звузилися, концентруючи увагу. Це було диво. Саме таким прийомом мав би володіти кращий воїн турецького султана.

Цю розмову Інга завела одного разу, коли ми залишилися на самоті. Марк пішов до свого супермаркету і вона довго дивилась йому в спину з вікна.

— Володю, — нарешті промовила вона. — Як ти гадаєш, він може нас чути?

Я лише невизначено знизав плечима. Від Марка можна було сподіватися хтозна-яких сюрпризів. Ми вийшли з будинку і сіли на лавку у сквері. Перший переляк давно минув і, почуваючись у відносній безпеці, ми дозволяли собі іноді вийти навіть удвох. Залакована зачіска Інги давно канула у небуття, до того ж, вона перефарбувалася начорно, від чого її привабливість аж ніяк не зменшилась. Я обстриг свої патли, а ножиці та бритва в руках Інги надали моїй новій зачісці якогось панківського вигляду. Для остаточного ефекту довелося ще й відпустити бороду.

— Володю, — зітхнувши сказала вона, — нам час звідси зникати.

— Куди? — не зрозумів я.

— Не знаю. Будь-куди. В інше місто. Таким самим макаром знайти роботу і триматися. Але вже без нього.

— Чого раптом сьогодні тобі стрілило таке в голову?

— Не сьогодні, — похитала головою вона. — Просто вже час. Він втратив пильність. Зараз, я впевнена, він на роботі. Я вже кілька разів останнім часом телефонувала туди — він дійсно там. Сам він уночі не дзвонив сюди ще ніколи. Та й чого — ми ж спимо. Поки розшурупає зранку, ми вже хтозна-де будемо.

— А далі?

— А далі час покаже. Очевидно, доведеться починати нове життя. Так, як ти радив ще тоді. Назад до тих я не хочу. А тут, ти ж сам казав, є де загубитися, ніхто не знайде. Поступово усе внормується.

— Інго, давай не пороти гарячку, — попросив я. — Ми наламаємо дров, потім з якоїсь їхньої в’язниці і Марк не витягне. Пропадемо.

— Бачу, ти віриш у нього більше, ніж у себе, — скривилася вона.

— Я намагаюся бути виваженим. А ти втрачаєш цю здатність. Скажи, він чіплявся до тебе? Він чимось почав тобі реально загрожувати? — я пильно подивився їй в очі.