Розділ «Слід у темряві»

— Поки що ні, — відповів Марк. — Ми втратили зв’язок з ним. Він змушений був зникнути, адже служби вийшли на його слід.

— Як же ти його шукатимеш?

— Існує пароль, відомий нам обом.

— Але це безмежна країна! Знаєш, яка її площа і скільки людей тут живе?

— Звісно, — побачивши, що ми далекі від думок про їжу, Марк і собі взявся до сніданку.

— Ти бував тут?

— Ні.

— І ти збираєшся тут ховатися, вижити, ще й знайти когось? Хе… — переможна посмішка вихопилася у мене сама. — То затям, друже: мені, звісно, до тебе далеко в усіх аспектах, але ти потребуєш тут не менше моєї допомоги, аніж я твоєї. Я вісім років прожив у Штатах, без мого досвіду ти скидатимешся тут щонайменше на дурня і влетиш у пригоди як не сьогодні, то завтра. А я майже свій, адже відтоді тут нічого не змінилося.

— Ти надто самовпевнений, — спокійно заперечив Марк, поглинаючи з тарілки. — Я дам собі раду в цій країні не гірше, аніж у нас.

— Але яким чином?! — мені Їй-Богу схотілося покрутити пальцем біля скроні. — Ти маєш хоч якісь американські документи? Знаєш, де Їх узяти? А скільки у тебе грошей?

— Близько трьох тисяч доларів, — не зморгнувши, відповів Марк.

— Ну нам на трьох це не дасть можливості й місяць протриматись. А далі? Де заробиш? Чи може грабуватимеш? Друже, це не та країна, навіть якщо мати твої навички головоріза.

— Я не головоріз, — відповів Марк. — А тих агентів у літаку мусив ліквідувати, щоб врятувати вас же. То ж дорікати мені цим недоречно. Документи у цій країні взагалі не є справою першої необхідності. Тут можна роками вештатися вулицями і їх у тебе ніхто не запитає, аби не порушував закону. А гроші… Ну, цих, що я маю, вистачить, аби дістатися, скажімо, до околиці. Там нас би влаштувала квартира на дві кімнати, це близько восьмисот, якщо уперед, і документи для цього також не потрібні. А роботу середньої паршивості знайдемо через «Чикаго Триб’юн», припустімо. Я міг би бути шліфувальником паркету доларів так за сім з половиною на годину. Пані Інга, якщо гординя не дозволить їй доглядати паралізовану стару, просто готуватиме нам їжу. Ну а ти… знайдеш, ти ж майже місцевий. Тільки не виходь до даун-тауну з такою пикою, там краще вже без штанів ходити, аніж без посмішки.

І Марк видав чисто американську дещо «гумову» посмішку.

— Ти бував тут… — вирвалося у мене. — Чого знущаєшся?

Наступні дві години ми говорили з ним про Чикаго — географію, людей та звички. Марк дійсно ніколи тут не бував, він не орієнтувався в усьому цьому з дрібниць і, все ж таки, був ходячою чиказькою і навіть узагалі американською енциклопедією. Він не бажав відкривати мені, звідки почерпнув ці знання і як шукатиме свого Віллі. Але я зрозумів, що у разі, якщо Віллі дійсно існує, у Марка налаштовані чіткі механізми його пошуку. Але це вже у другу чергу. Насамперед нам належало загубитися тут так, щоб не знайшли ті, не знати чиї служби.

Кілька разів Інга намагалася протестувати. Її коробило, що ми з Марком знаходимо спільну мову. Але хоч якась злагода нам була потрібна будь-що-будь. Тепер я взагалі не знав, як ставитися до Марка. Була до нього, що не кажіть, така суто чоловіча повага, як до сильнішого, досконалішого. Як-не-як, а життя він нам врятував. Звісно, вірити у місію проти флоїдів я не збирався, усе неймовірне мусило мати якусь межу, і це автоматично доводило, що він божевільний або ж навмисне «пудрить» нам мізки. Але хоч як вимагала цього Інга, ворога у ньому я не бачив. Просив у неї лише одного — заспокоїтись і набратися терпцю. В одному ми дійсно мали послухатися Марка — зробити усе, аби терміново залягти на дно. Влитися у місцеве життя тихо і непомітно, там, де нас не знайдуть ті, хоч ким би вони були.

Іван сидів перед нами трьома. Без наручників, зовні спокійний, але якийсь пригнічений. Ще б…

— Послухайте мене уважно, — промовив до нього Марк. — Ми не бажаємо вам зла. Навпаки, хотіли б розійтися миром. Розумію, що зустріч з нами спричинила вам багато неприємностей, але ми винні лише частково. Ми потрапили у важку ситуацію і змушені були рятуватися. Гадаю, ви також тепер розумієте, як воно, коли нависає загроза смерті, тоді людина на все здатна. Зараз ми розійдемося, я гадаю, назавжди. Найкращий для вас вихід — забути про нас. Цієї зустрічі не було взагалі. Зараз ви відвезете нас у район міста, який я вкажу, і якщо у вас є голова на плечах, то не робитимете дурниць.

Іван лише розвів руками, переконуючи, що ми для нього у першу чергу земляки, і можемо сподіватися на його розуміння і порядне ставлення.