Розділ «Мрії про Марію»

— Усе вірно. Потрапив у немилість до султана на вершині свого сходження. Не попередив один заколот серед яничарів і Сулейман-паша наказав стратити його за це. Та в останню мить владика вирішив, що так буде не надто розумно. Він, знаєш, виношував одну ідею-фікс. Його візир, ведучи свого часу переговори з нашим гетьманом, побачив доньку одного полковника з оточення гетьмана. Ну от і випадково сказав своєму повелителю про те, що такої краси немає не те що у султанському гаремі, а й на усьому Сході. Сулейман його, звісно, стратив за такі необережні вислови, але сам захворів на цю невдалу ідею. А історична ситуація тоді якраз була такою, що не з руки було розпочинати війну навіть задля подібних речей. От і спровадив султан у «відрядження» свого нині опального кращого воїна з сотнею яничарів, пообіцявши у разі успіху пробачити. Ось такі справи.

— Нормально, — похитала головою Інга. — Ну, далі уявляю собі: він її, звичайно, викрав, а отой… ну, був там такий начебто епізодичний персонаж… Підкова, так? Сотник. Я помітила. Ото він за ними поженеться, ну і на фінал їх лишиться якраз двоє — сотник і цей турок. Ну і… «побєда будєт за намі». Так, Вовчику? Ну, звісно, ще там мусить бути і по ліричній частині хепіенд. Бачиш, з моїм досвідом шанувальниці кіно усе відомо наперед. А ту дівчинку, ну, що полковника донька, її Марією звати? Я вгадала?

— Так… — знизав я плечима. — Це ти вгадала.

Наголос на «це» не був прихований, тому Інга здивовано запитала:

— А все решта що — ні?!

— А все решта… — я розвів руками. — Все решта можна ліпити як душа забажає — це ж кіно. Ось видеремося звідси і знімемо так, як тобі подобається. Ти ж знаєш, як має бути.

— Володю… — здивувалася вона, — ти що, образився? Ну пробач…

— Нічого, — промовив я, заплющуючи очі. — Давай краще вимкнемо. Треба відпочити. Я не образився. Нехай тут у нас усе скінчиться щасливо. А щасливий кінець на екрані ми вже якось забезпечимо.

Думка про завтра була ще більш неприємною, ніж образа за свою мрію. Навіщо я це останнє сказав? Наче нагадав їй, що життя це не кіно, щоб закінчуватися щасливо. Вона боїться, хоч і тримається. Не треба було. Але цих десять хвилин «перед екраном», я відчув, якось зняли напругу, дали перепочинок натягнутим нервам і подарували надію.

У життя і кіно все-таки є одна спільна риса — і там і там надія помирає останньою.