Розділ «Гра з багатьма невідомими»

— Перелому не бачу, — відповів той, — а решта — йдете до травматолога і він вам усе…

— Лікарю… — почала воркотіти до нього Інга. — А ви нам також поясніть, ми дуже переживаємо… Покажіть нам на знімку, чи там усе гаразд… — вона схилилася поруч із ним до столу і підсунула десятидоларову купюру під екран, — ми вас просимо…

— А що ж мене просити, — розвів руками той. — Кістки на нозі цілі — ось, бачите? — Він водив ручкою, окреслюючи контури кісток на знімку, і розповідав нам.

Цю штуку я побачив одразу. І моє «праве» серце тьохнуло так, що мав би почути і лікар. Усі лінії, що окреслювали кістки, були якимись м’якими, неяскравими. Воно ж було яскраво-білим, тобто прозорим. Щось маленьке, близько сантиметра, нагадувало букву «П» ще з якимись загогулинами. Щось схоже було і на іншому знімку, проте мало дещо інакшу форму.

— А оце що таке? — тамуючи хвилювання, запитав я, недбало тицьнувши пальцем у фігуру.

— А це треба було вище штани підтягати. Є застібка внизу? — він зиркнув на спортивні брюки, у яких я був вдягнутий, і продовжував писати. — От вона й потрапила, очевидно, у поле знімка і наклалася. У нозі людини, принаймні, таких утворів немає.

Інга подивилася на мене, а я заперечливо похитав головою. Ніякої застібки там бути не могло, тим паче, штани я підтягав аж до колін.

— А чого воно інший колір має? — запитав я.

— Не колір, а інтенсивність тіні, — сказав рентгенолог. — Метал. Він не пропускає променів, тому й дає таку інтенсивну тінь. На плівці начебто біле, а насправді чорне. Це ж негатив. Стоп… а чого у вас нога на знімку, як тут у направленні написано рука?

— А ми руку лише трохи подряпали, — вступила знову Інга. — І лікар казав, що її знімка не потрібно. Напевно, думав одне, а написав інше…

Ми мовчали цілу дорогу додому. Воно було там. Оте, що давало змогу їм вичисляти мене, не загубити мій слід будь-коли. Було від чого замислитися. Ніякого металу на моїй нозі чи на штанах бути не могло. Отже, ця зараза у вигляді букви «П» знаходилася у тілі і вживили мені її, так виходило, за півроку до від’їзду зі Штатів. І вже тоді моя доля була вирішена. Вже тоді було відомо, що одного прекрасного дня у кафе «Артист», якого тоді взагалі ще не існувало, з’являться люди, котрі візьмуть мене за горлянку. От тільки навіщо? Яка їхня мета?

Я губився у здогадках аж до того моменту, поки ми знову не опинилися удвох у ванній. І тоді усі ці здогадки відсунулися на другий план. Ні, звісно, не від привабливості цієї надто розумної, як на мене жінки, хоч на ній знову була лише сорочка. Від кількох слів, що вона промовила.

— Цього треба позбутися, — упевнено сказала Інга, дивлячись мені в очі.