Розділ «Глава 4. Людина в сріблясту смужку»

— Не переймайся, я — найсправжнісінький дух, — заспокоїла мене.

Вона, здавалося, відчувала мої думки та емоції і передавала мені свої переживання. Все було спокійно, вона не була злою, мені дедалі ставало не так страшно та все цікавіше. Але вона мовчала й безсовісно роздивлялася мою спальню. Конче потрібно було зав’язати невимушену бесіду, але для хоробрості бракувало трішечки глінтвейну. Нічого не вдієш, я вживала його замість снодійного останні вечори. Півночі він пахтів на всю квартиру й дратував мій ніс. Я зібралася було встати, але Аліна (її дух тобто) зупинила мене:

— Алкоголь полегшить твій стан на короткий час, але надалі тобі буде все важче спілкуватися з такими, як я.

Хоча в мені міцніло бажання подальшого такого спілкування, легкий дурман полегшив би моє становище. Від тиші в моїх вухах почало дзвеніти.

— Заплющ очі й не напружуйся, — вона зробила жест рукою, мабуть, щоб загіпнозувати мене.

Не знаю, чи це подіяло, але я вмить кудись провалилася і залишилася наодинці з її голосом.

— Я прийшла глянути, до кого вдерлася.

— А давно ти зі мною?

— Тиждень, — просто сказала моя нова подруга. — Маєш, певно, дуже багато запитань до мене, але є головне. Тебе щось непокоїть?

Це точно, мені не давала спокою одна думка.

— Чому? — видихнула я, бо мені здалося, що для риторичного запитання достатньо буде одного слова.

— Тому що ти — це я, а я — це ти. І не було в світі більш схожих шляхів, тільки я свої пристрасті плекала, а ти душиш. Тому я була щаслива чи нещаслива — все по-справжньому, по-чесному і без варіантів, а ти — рафінована, зовні щаслива, але в душі незадоволена. Тому ти потрібна мені, а я — тобі!

— Хм, — замислилась я. — Давно ти це знаєш?

— Я знала це завжди, тільки зрозуміла своє знання лише зараз. Розумію, ти заплуталася, тобі складно, але ми повинні діяти разом. Ось, послухай.

Вона випустила якісь невідомі досі флюїди, і я опинилася в невідомому просторі, який знову ж таки відчувала шкірою. Це було щось схоже на сеанс одночасної вистави з текстовим і музичним супроводом. Я чула її розповідь, бачила її очима минулі події і читала текст на якомусь неіснуючому екрані — я переживала все її емоціями, йшла її кроками.

«Він сказав: бувай, — і мені не залишилося нічого, навіть болю, — почала вона з головного. — Я прокинулась і відчула, що любов пішла, і не треба було більше ніякого божевілля. Любов пішла, і я зрозуміла, що дні не розподіляються більше на червоні (коли ми бачилися) і чорні, а існує загальноприйнятий календар, і що в світі все давно відомо, вивірено й зрозуміло. Я не летіла до нього в солодкому передчутті зустрічі, не рахувала години нашої розлуки, не страждала від надлишку фантазії. Ще тиждень тому для мене не існувало часу: день без нього, все одно, що рік без нього, а нині я здивовано відкрила для себе невірність своєї математики. Більше не треба було кружляти біля телефону в очікуванні його дзвінка, не треба було нервово стискати трубку й тремтячою рукою крутити знайомі цифри, не треба було ревнувати, плакати від його дурних вчинків; не треба було вистрибувати з потягу метро та бігти сходинками ескалатора, не треба було мерзнути на алеях парків або розкидати мокре підгниваюче листя, не треба було гуляти з ним до ночі, незважаючи на стерті ноги, не треба було стрибати в холод не ліжко в будь-яку годину доби. Не треба було пристосовуватися до його планів, не треба було оживати в його присутності й впадати в летаргію наодинці — всі атрибути закоханих стали непотрібною бутафорією. Я зрозуміла, що зіграла свою роль виразно й незабутньо, але вистава скінчилася, завіса впала, а глядачі стомилися аплодувати. Нерозумно було продовжувати стояти на порожній сцені та чекати зупинки часу. Я сказала своєму партнерові: „Це кінець“, — і ці слова не застряли у мене в горлі, хоч я і вважала, що вмію вимовляти тільки ’’люблю тебе». Я кохала його так, що почуття не давало мені дихати, я навчилася думати одночасно про нього і про щось інше, тому що він не залишав мене ні на хвилину. Я кохала до сліпоти, до паралічу. Я розчинялася в ньому, танула в його обіймах, по моїй шкірі бігли мурашки від його дотику. Сенс мого існування звівся до спілкування з ним, щастя вимірювалось лише кількістю коханого на одиницю часу. Я любила його кожну хвилину, прокидалася і згадувала його, засинала і бачила сни з ним. Більше за все боялася його втратити: життя без нього здавалося мені сумною сірою декорацією, події в світі перетворилися для мене в ніщо, всі почуття танули поруч з моїм великим і неповторним коханням. А потім любов пішла, і мене охопила порожнеча, величезна, неймовірна й неосяжна, страшна порожнеча. Я заметушилася, не відчуваючи повітря. Поїхала в гори, вибралася на край скелі, завмерла і відчула порожнечу, таку ж вічну й неосяжну, як усередині мене. На мить моя стомлена голова прояснилася і наповнилася сонячним світлом. Я відчула тонку межу між життям і вічністю, всі звуки й зорові образи перестали існувати для мене. Виникло бажання відчути шалений захват вільного падіння, — шкода було, що при зіткненні з землею я не розіб’юся на тисячі маленьких кришталевих шматочків, а вгрузну в землю, зламавши всі кістки.

Я озирнулася і з жахом зрозуміла, що пройшла шлях по країні під назвою «Любов» сама-самісінька. Я дозволила йому все, і він вирішив не любити мене. Мій коханий загубився у тумані своєї потрійної гри та з лінивою зацікавленістю спостерігав за моєю метушнею. Коли невпорядковані рухи в замкнутому приміщенні мені набридли, я стала несамовитою. Він не хотів нічого змінювати, а я не могла затримуватися на одному місці, ми залишили все, як було, і любов не витримала. Вона пішла, і з нашого роману вийшло рідке яйце, пішла, — і все інше втратило сенс. Коли любов була, можна було говорити про неї, не набиваючи оскоми, а як тільки зникла, всі речення закінчилися однією крапкою. Я не впізнавала його голосу, — це був звичайний голос звичайного чоловіка. Подивилася на нього при яскравому світлі й не впізнала: це не чоловік, заради якого я згодна була бігти крізь ніч і дощ. Цей пересічний чоловік став моїм повітрям, моєю рушійною силою, без будь-якого напруження, він швидко все зрозумів і сприйняв усе, як належне, абсолютно спокійно та трохи поблажливо.

Любов пішла, і треба було вчитися жити далі. Я захотіла вийти на волю і зрозуміла, що давно вже там: двері до моєї гірко-солодкої в’язниці були міцно зачинені, а переді мною розстилалася забута дорога у великий світ. Шкода тільки, що любов пішла, і всі чоловіки стали нецікавими. Я спробувала було зануритися в роботу, але це виходило занадто нервово й недоладно; я взяла лікарняний, але сидіння вдома надихало мене тільки на смертельну нудьгу. Я увійшла у фазу безсоння, сп’яніння і наблизилася до стану повної нірвани. Я весь час палила, слухала музику своєї юності або сиділа в Інтернеті, відкупорювала чергову пляшку вина й пила його, як єдину рідину. Я була щаслива, що надворі розкошувала зимова ніч, що в мене закінчувались гроші, і мені нема куди та з ким іти. Найбільше мене розважало розглядання іскри, що біжить по цигарці; також я навчилася пускати різні види кілець. Він став моїм портретом без обличчя, моєю сповіддю без слів, моїм сліпим поводирем; я не знала, як розцінити мою здатність до кохання — як подарунок долі чи як її вирок. Я занадто довго жила в неіснуючому раю, що народився внаслідок нелюдських зусиль і фантастичних мук. Він був відображенням моїх снів у дзеркалі минулих років, пам’яттю несказаних мною слів, попелом моїх цигарок. Я відкрила для себе новий рівень існування при затьмареній свідомості; я зрозуміла, що в моїй квартирі є багато зайвих предметів, таких як холодильник або телефон; я навчилася спілкуватися з собою і мовчки спостерігати за фазами місяця. Інколи згадувала, що жила колись сама й не бачила в цьому ніякої трагедії. Я не в спромозі була думати й боялася впасти в залежність від чогось.

Якось вибралася в світ і пішла повз людей (вони здавалися мені переважно янголами), не розбираючи дороги. Пішла кудись, тільки щоб не залишатися з собою наодинці. Посеред холодної зими зустріла іншого чоловіка й злякалася, що закохаюся в нього одразу та безпам’ятно. Зрозуміли ми обоє все так швидко, що зізнання ледь не злетіло з вуст у перше ж наше побачення. Він спитав: «Як ти бачиш наші стосунки?» Я відповіла просто: «Не залишай мене», — і це вийшло не жалюгідно, а просто й невимушено, ніби нічого природнішого, ніж вішатися на шию першому зустрічному чоловікові, для мене не було. Він знав про мій недавній надто бурхливий роман і очікував, що я покину і його на півдорозі, але мені було легко й весело. Я й чути не хотіла про глибокі почуття, що перевертають душу та залишають сліди. Я хотіла бути лише його жінкою, належати йому якоюсь мірою і не змагатися за перше, друге чи третє місце. Мені не обов’язково було ставати єдиною, головне — бути з ним. Він не здавався чоловіком моєї мрії, але, коли любиш, навіть недоліки — досконалі, він не став моїм єдиним сонцем, але його промені відігріли мене від страшного розчарування. Виявилося, що любити без слів, поспіху й ревнощів приємно та радісно. Його можна було любити весь час і не перетворювати любов на звичку. Він не відповідав більшості моїх запитів, але в цьому не було необхідності. Ледь не вперше в житті я полюбила безкорисливо, і життя усміхнулося до мене, як до важко хворої, що несподівано почала ставати на ноги. Я зрозуміла, що раніше зовсім не уявляла любові, і що мої блукання у темряві скінчилися. Я полюбила, і мене вже не цікавило, що з цього вийде і чим серце заспокоїться. На мене найшло натхнення і з’явилася шляхетність. Очікування не обтяжувало, я не висла на телефоні, не прив’язувалася до його планів, не ревнувала його до величезного життєвого спадку у вигляді жінок, дітей і коханок. Він був моїм на певному проміжку життєвого марафону, і я кожного ранку прокидалася від щастя, що ми даруємо один одному себе, а більше нічого й непотрібно. Відчувала його присутність навіть спиною, мені було достатньо його дотику, щоб тонкий гострий струм пройняв тіло. По його очах читалося так легко, як по дитячій абетці. Я була для нього чимось приємним, не зовсім зрозумілим і абсолютно некорисним. Він прийняв мене, не розуміючи до кінця, як так трапилося, але я бачила, що йому подобається подібний стан речей. Він взагалі нічого не робив проти своєї волі та не любив маргінальних учинків. Жив собі як міг, і навіть підсвідомо не шукав свою жінку. Але кілька місяців серед свого життя ми здатні формувати пари та тривалі стосунки, і я вчасно трапилася на його життєвому шляху.

Мені не треба було розуміння подруг, не треба було гучної слави або співчуття. Я хотіла плекати свою нову іграшку сама, без шепоту за спиною та нещирих посмішок в обличчя. З ним було так легко, як і без нього. Він не обтяжував мене абсолютно нічим. Я чомусь була впевнена в ньому. Ми могли бачитися кожен день і розлучатися на тиждень, течія наших відносин не змінювалася в часі та просторі. Не можна казати, що мені було байдуже, з ким він, але ревнувати я собі не дозволяла. Я дала йому змогу помилятися стільки, скільки йому заманеться, іти з тим, з ким він забажає. Він залишив мені повну свободу вибору. Але знав, що моя свобода — це його свобода; моє рішення — це його рішення, і ми обоє дозріли до таких відносин. Я була вдячна провидінню, що переді мною відкрилися не ті двері, в які я так довго та наполегливо стукала. Мій новий супутник щиро запросив мене в своє помешкання, і я відкрила, що мені тут добре. Мені було добре з ним будь-де і за будь-яких обставин, я сприймала його на підсвідомому рівні, і мені були байдужими хитання його настрою чи несподівані зміни планів. Що ж до нього, то не було сенсу питати про його почуття. Він був занадто великим сибаритом, щоб примушувати себе до чогось. Він спілкувався з жінкою, доки це приносило задоволення обом. Як тільки комусь ставало нудно й сумно, стосунки втрачали для нього сенс. Обов’язки тільки перед дітьми — єдине його кредо, яке я розгледіла в ньому, і це стало ще одною з’єднуючою ланкою в нашому романі (а, може, це була повість). Я теж переконалася на своєму тернистому шляху, що діти — моя єдина вічна любов. Почуття до чоловіків прекрасне, але швидкоминуще, і для підтримки в мені вогню потрібно було занадто часто змінювати партнерів, а це виснажувало.