Розділ «Глава 4. Людина в сріблясту смужку»

Я крокувала далі й завдячувала долі, що моя розтерзана та зневажена колишня любов пішла від мене. Пішла, і я змогла жити далі. Вона вистраждала нашу тупу гордість і некрасивий кінець, вона пройшла через самотність і непорозуміння, через брехню і зраду, і все-таки пішла, горда й обідрана. А ми залишилися, кожен при своєму переконанні. Я відчувала певну порожнечу, але це радувало мене. Я не знала, що чекає на мене завтра, і моє невідання тішило мене. А щодо нього, то він був моїм, а, значить, найкращим. А я була тільки його, а, значить, найщасливішою. Я одразу полюбила зиму, ніч і самотність, а все інше у нас було спільним. Мій розум на цей раз залишився при мені, і я була здатна до аналізу, синтезу, а також здатна до роботи та байдужа до алкоголю. Я любила нового чоловіка зовсім по-іншому, так любити можна тільки після того, як пройдеш крізь пекельну пристрасть і повернешся до розуму. Але я любила його по-справжньому, ледь не вперше в житті. Я навчилася любити й була трішечки щаслива. Доля подарувала мені маленькі крила, і я кілька хвилин здивовано крутила їх у руках, намагаючись зрозуміти, чи вистачить мені розмаху для вдалого польоту. Я стояла на даху одноповерхового будинку, вітер бив мені в обличчя, простір кликав до себе, і знання з фізики літаючих тіл здавалися зайвими. Я начепила крильцята, замружилася і полетіла. Я ще раз упевнилася, що почуття реальні й до них можна доторкнутися. Не було більше ніяких ролей і ніякої гри, тільки любов, порожнеча й нескінченність.

Я любила його темп життя, його манеру їзди на автомобілі, його необачність і невиправданий ризик. Йому дозволялося правою рукою обнімати мене на швидкості сто двадцять кілометрів на годину, а лівою тим часом діставати з бардачка касету або пити каву. Ми летіли кудись на його старенькому опельочку, і досягли, нарешті, свого фінішу. Наші бідолашні тіла були заляпані тією злощасною кавою…. А Славочка, мій янгол, втратив управління. Не буває безкінечного божевілля…

У мене перехопило подих:

— І що, ви зараз разом?

Моя співрозмовниця вперше зітхнула, як жива істота.

— А тут складності вийшли: він, як виявилося, був у мирі з собою і попрямував на вищий рівень; а я, нещасна, недолюбила, і мої пристрасті не дають мені змоги відірватися від землі. Іншими словами, я не закінчила свого шляху, і мені конче потрібна допомога схожої на мене душі.

— І ти хочеш сказати?..

Здавалося, я розуміла, до чого та хилила: вона не дожила, не долюбила, не догоріла, і ось її пристрасті у вигляді паранормальних здатностей вселилися в мене. В мене, яка ніколи не пам’ятала іншого забарвлення свого життя, крім сірого, яка ніколи нічого по-справжньому не хотіла, ні про що не шкодувала й плакала тільки заради кокетства. Але страшно мені більше не було: я ставала такою ж божевільною, як моя «донорська» душа. Дивно, але мені дійсно хотілося влізти в пригоду, порівняно з якою відпочивали б усі події, як парк мого дитинства перед Діснейлендом. Було страшенно цікаво, яка ж моя роль у цьому шматочку мозаїки Всесвіту. Хтось мною зацікавився, виходить, я можу бути погрібною:

— А що мені робити?

— Допоможи мені знайти спокій. Тоді і в тебе, і в мене все піде, як ми хочемо.

— І ти поєднаєшся зі своїм Славою? — наївно спитала я.

— Ні, не в тому річ. Тут щастя в самодостатності.

Це було занадто для мене. Стільки жертв, і не заради кохання? От тобі й «любили один одного та померли в один день». А далі розійшлися, хто куди.

— А що тобі заважає?

Вона знизала плечима:

— Не можу я бути щасливою — хочу любити.

— Досі хочеш любити? — не повірила я. — Цьому можна зарадити?

Уперше в житті до мене звернулися за допомогою в питанні заплутаних почуттів. Це лестило, але було трохи ніяково.

— Я тобі допоможу, — запевнила я. — Але не зовсім розумію, що саме треба робити.

— Це я тобі допоможу, — пояснила Аліна. — Ти для мене — ідеальне тіло з душею чистого аркуша. Така доросла й така безпорадна — вимираючий нині тип жінок.