Розділ «31»

— Гарантую. Я і є Шульга.

— А якщо знадобиться підпис Камінського?

Юлій зупинився й білозубо посміхнувся — мов голлівудський кіногерой:

— Зможемо. Без підробок. Невже ви забули, яким відповідальним працівником був незабутній Андрій Андрійович?

Вуселко почухав перенісся. Кивнув задоволено:

— У ролі підлеглого ви мені більше подобаєтесь, ніж як піддослідний.

За кілька тижнів Шульга досить гармонійно вписався у звичайне коло обов'язків «покійного» Камінського.

Взаємини з людьми налагоджувалися важче, він розумів, що довго ще залишатиметься для них об'єктом досліджень. З найближчим приятелем (друзів у нього не було ніколи) Ігорем Моцаком їх поєднували колись нескінченні спільні перекури. Але тепер Юлій не палив, отже, вирішив запросити товариша на каву. Спочатку розмова не клеїлась: теревенили про дрібнички. Нарешті Шульга відчув, що його співрозмовник зібрався-таки заговорити про те, що насправді його хвилювало.

Ігор працював інженером з обслуговування обладнання, був неабияким спеціалістом та напрочуд інтелігентною людиною. Хоча Моцак вважав себе українцем з діда-прадіда, в його обличчі виразно помічалися неєвропейські риси — широкі вилиці, випуклі губи, а розумний погляд крізь окуляри, яких ніколи не знімав, надавав йому вигляду занадто серйозного хлопчика-відмінника.

— Ну, і хто ж переміг? — спитав він, одкинувшись на спинку крісла.

— Про що ти? — ніби не зрозумів Шульга.

— Згадай, як там у Шеклі: це була безмовна війна… Полем бою був його мозок, а нагородою за перемогу мусило стати його тіло…

— Я не читав Шеклі.

— Тоді скажу прямо: не можу повірити, що це ти. Ну, ця постійна готовність до усмішки, вона настільки не властива тобі, що… Не знаю… На жаль, я замало бачив раніше того хлопця, Шульгу, можливо, це його манера…

— Я б не сказав.

— А його звички, ну, тілесно-фізіологічні, я маю на увазі, відчуваються? — Ігор затнувся, побачивши здивування співрозмовника, але наполіг-таки на своєму питанні: — Випити не тягне?

Шульга недоброзичливо примружив очі:

— Наскільки я зрозумів, шановному колезі хотілося б обговорити проблему рефлексів тіла реципієнта?

— Браво! — нарешті всміхнувся Моцак. — Ось тепер вірю, що це справді ти.

— Хоч ти не починай цих примітивних провокацій, набридло.