Розділ «31»

З репродуктора тихо лунала музика. Щось популярне, але не сучасне, в стилі ретро. Шульга та баба Клава сиділи поруч на його акуратно застеленому ліжку і плели шкарпетки: він — синю, вона — червону з тоненькими білими смужечками.

Давно досягнувши пенсійного віку, санітарка продовжувала працювати — куди подінешся, коли маєш внука-студента й безробітного зятя? Юлій помітив, як важко нахилятися старенькій з її кульшовим та колінним артритом, і частенько допомагав прибирати, майстерно уникаючи небезпеки потрапити при цьому на очі начальству, яке забороняло піддослідним виконувати господарську роботу, натомість пропонувало гуляти в надійно огородженому дворику та читати книжки. Найкумеднішим було те, що ініціатором такого порядку колись виступив саме Камінський, і це заняття Шульги, за яким, звичайно, постійно непомітно спостерігали, викликало жваві обговорення серед його колег. Чи колег Камінського? Таки його. Відтепер.

Добрі стосунки з літньою прибиральницею мали користь: ледь він натякнув, що хотів би навчитись плести, як розчулена баба Клава почала давати уроки, дивуючись, чому її учень одразу взявся за дуже складну річ — на п'яти спицях. За справою охоче оповідала новини:

— Не стало спокою останнім часом — професор на всіх зизим оком дивиться, таким духом дихає, що не приведи Господи!

— І часто з ним таке трапляється? — Шульга обережно підтягнув клубок за нитку.

— Правду кажучи, не часто. Та щось не заладилося в них з роботою, ото всі й бігають, як чорти.

— Не заладилося?

— Працював тут Андрій Андрійович Камінський, хоч і лікар, та сам дуже хворий. Недавно помер. Рак у нього був. І шлунку, і легень, і ще чогось. Курив же стільки! З цигаркою майже не розлучався, навіть коли лікарі заборонили, смоктав незапалену. Отакий був упертий! А як помер, то його поховали, та так тихенько, без ушанування, ні вінків тобі підходящих, ні оркестру… Видатних людей так не ховають. Укинули до могили — і все, прости мене, Господи, грішну. А насправді, — вона стишила голос, — подейкують, що він наче живий, але пропав. Шукали, та знайти — не можуть!

Юлій на мить перервав роботу:

— Справді?

— Говорили… Ти нічого не чув, бо якраз хворів, коли ця веремія закрутилася. Зараз попритихали, а тоді таке коїлося! Лаялися, мов собаки. І все через того Камінського… А ще я чула, — баба Клава знову по-змовницьки зашепотіла, — що душу Андрія Андрійовича хотіли вживити у твою голову…

Шульга лише усміхнувся, а вона продовжувала далі:

— Таки вони щось з тобою зробили?

— Помітно?

— Ще б пак. Ти після хвороби занадто почав задумуватися.

— Думати корисно, Клавдіє Михайлівно, особливо таким пропащим фруктам, як я, — Юлій говорив весело, не соромлячись, але стара взялась заспокоювати:

— Не хвилюйся, сонечко, головне, що пиячити кинув, а твоє від тебе не втече… Будуть і з тебе люди.

У відповідь колишній алкоголік глянув так, ніби хотів усміхнутись, однак схилив голову й мовчки продовжував плести шкарпетку.

Нарешті минули моторошні дні, коли він годинами не підводився з ліжка або куняв у траві маленького інститутського садочка, спантеличено дивився на всіх, хто до нього звертався, й подовгу думав перед тим, як відповісти на простісіньке запитання. Пам’ять і мислення поступово нормалізувалися, очі дивились уважно й розумно, він ставав дедалі енергійнішим, життєрадіснішим, почав шукати товариства і спілкування. Така активна поведінка не була притаманна Шульзі — то млявому, то безглуздо-метушливому — і аж ніяк не нагадувала дратівливого Камінського, чиї сухий діловий тон та завжди недовірливо стулений рот відвертали від нього навіть найдоброзичливіших співрозмовників.