Розділ «18»

Сталося диво. Нечисленні загони, що їх поспіхом зібрав молодий і зовсім недосвідчений Гайнелій, розгромили велику Стратомирову орду. Налетіли зненацька, разом з вітром та курявою, билися з таким нечуваним завзяттям, що враз зім'яли супротивників та довго переслідували розпорошених без надії й відваги воїнів.

Увечері вони вже поверталися до табору обтяжені здобутими обладунками та зброєю, кожен вів за собою кількох коней. Проте бранців було небагато: в мисливському азарті степовики вбивали майже всіх підряд.

Уже смеркалося, коли кілька запорошених хлопців приволокли й кинули до ніг Гайнелія пораненого Стратомира.

Молодий ватаг від несподіванки навіть не зміг набути грізного вигляду. Розгубився, мовчав, тільки міцно стискав руків'я меча й поцяцькований золотом черес.

Переможений ворог стояв навкарачки, гарчав, намагаючись звестися, — брудний, жалюгідний, без шапки й розкішної пекторалі, яка вже виблискувала на одному з його мучителів. Нарешті досить виклично випростався, стоячи на колінах і хапаючись розчепіреними пальцями за прим’яті, затоптані ногами й копитами пучки трави.

Гайнелій учепився нещасному в горло:

— Де Талка, злодюго?

— Померла, — прохрипів Стратомир, і Гайнелій знеможено послабив пальці, руки впали на плечі бранця — він добре, дуже добре знав страшні степові звичаї щодо коханих дружин знатних кочовиків.

— Померла? І вже поховали?

Старий лише кивнув.

— А син?

— І його…

— Брешеш! Сховав десь, боїшся, що шукатиму! І знайду!

— Шукай, — вишкірив зуби Стратомир і сів на п’яти. — Шукай. Можу й допомогти. Його знайти легко — надмогильний насип чималенький.

Гайнелій стиснув зуби, хвилясті зморшки розсікли чоло. Облишив старого, відійшов на кілька кроків. Раптом наче скипів, підбіг до коня, вихопив аркан і влучно накинув на Стратомирову шию, скочив у сідло й помчав навмання, тягнучи, мов непотрібний мішок, свого ворога, який зумів таки послабити руками зашморг, але не настільки, щоб звільнитися.

Несамовито поганяючи коня, Гайнелій скакав навмання й не обертався, допоки не стихли крики та хрипи, лише потому покинув знівечене тіло колишнього ватажка разом з арканом і навіть не глянув, чи той ще живий.

Нагасавшись у розпеченому сонцем степу, знеможений, знесилений, неспішно під'їхав до табору, де вже варили в казанах м’ясну юшку. Солодкий запах диму та їжі заспокоював, лоскотав ніздрі й очі, на які мимоволі наверталися сльози. Зліз з коня, зійшов на крутий пагорб і сів нагорі, обхопивши коліна, дивився на скупчення наметів, людей та коней, чиї тіні рухались у відблисках численних вогнищ.

Ззаду несміливо підійшов худий сутулий чолов’яга. Сонце зайшло, стемніло, і обличчя подорожнього, опаленого сонцем та вітрами, майже не було видно в темряві. Він нерішуче кашлянув.

Гайнелій повернув голову: