Розділ «24»

Земля здригнулася. Замок захитався — й осів, розсипався.

Величезні брили, падаючи, загуркотіли так, що заглушили кінське іржання та зойки.

Падаючи, Диводан устиг схопитися за вуздечку і тепер намагався втримати й заспокоїти свого огира, який ставав на диби з переляку. Хлопець поздирав шкіру на пальцях, проте вдержав-таки коня, погладив йому голову й шию, спантеличено озираючись на руїни замку.

— Не можу повірити! — крикнула Віланда до Коріеля. — Вони таки… зробили це! — кінь гарцював під нею, крутився, вона тупцювала довкола брата. — Ти вчасно… попередив нас! А я не вірила… Не могла повірити…

Але юний чаклун дивився не на неї, а туди, де щойно височіла фортеця, а тепер здіймалась лише безладна купа каміння.

— Тобі це нічого не нагадує? — спитав байдуже, але за вдаваним спокоєм відчувалася прихована лють.

Віланда зупинила коня.

— Нагадує… Жахливо.

Її лице стало суворим, як у крейдяного ідола.

Несподіваний вітер приніс з собою куряву, зів'яле листя, гілочки, травинки, він завивав, скиглив серед свіжих руїн, зі стогоном терлися об каміння підняті в повітря піщинки.

Віланда раптом пожвавішала, ніби щось придумала. Енергійно повернулася до брата, притримуючи рукою пасма волосся, що вперто шмагали обличчя:

— Годі стояти, збирай своїх людей!

— Куди поспішати? — відповів він тепер уже й справді безбарвним тоном, дивлячись у далечінь.

— Знайдемо.

— Не хочеться шукати.

Віланда під’їхала ближче, зупинилась — очі навпроти очей — поклала руку на плечову застібку його плаща.

— Коріелю! Що ти кажеш?

— Я відчуваю себе стрілою, що пролетіла повз ціль. Це кінець.

— Стріли використовують не один раз.