Розділ «8»

Диводан вичікував. Причаївся за кущем у густій торішній траві. Мов мисливець за здобиччю, спостерігав, як Зориця йшла до річки. У Студениці найчистіша, найпрозоріша вода, жінки часто тут перуть та полощуть білизну. Дівчина ступала неспішно, притискаючи до стегна великий плетений кошик з рушниками та сорочками, усміхалась сонцю й мружила очі. Намиста-обереги прикрашали груди, візерунчасті рукави рясніли квітками — дочка першої ткалі й вишивальниці на всю околицю та й сама уміла майстриня, хоч і молода.

Пройшла повз Диводана, не помітила. Той звівся на рівні й дивився услід, милуючись ходою дівчини, її густою пшеничною косою із уплетеними жовтими кульбабками.

Вона дійшла до містка, поставила важкий кошик і аж тоді озирнулася й побачила хлопця.

— Здоров був, Диводане! Знову без діла тиняєшся?

— Чого це без діла? Пісню складаю. Для тебе…

— Вона мені ні до чого.

Диводан скривився, аж веснянки на обличчі поряснішали:

— Даремно ти за село сама ходиш. Небезпечно.

— Чого б це?

— А як степовики наскочать?

— Та нібито останнім часом усе тихо, — Зориця схилилась над кошиком, коса впала на руки. — Іди собі.

— Поговорити треба, Зорюнько. — Швидко збіг до містка і прикипів поглядом до її обличчя. — Завтра свято Буйноцвіття, Політко тебе свататиме.

— Я знаю, — закинула важку косу за спину.

— Не йди за нього, зачекай ще рік.

— Диводане, я за тебе не піду, — потяглася за рушником, а коса знову впала на груди. Відкинула її вже з серцем.

— А що ти мені малою обіцяла?

— То були іграшки, — зачерпнула долонями воду й обмила дощечки містка.

— Ти ж знаєш: я тільки тобою живу.

— Складай свої пісні для іншої, — вона не зводила на нього очей і все воювала з косою, кінчик якої вже намочився у воді.