Розділ «13»

Вода дзюркотіла. Струмочок весело звивався між гладенькими камінчиками і блищав на сонці всіма кольорами райдуги.

Хіба міг утриматися Диводан, щоб не занурити в нього руки й не зачерпнути у пригорщі води?

Ненароком кілька краплин упало на руку Віланди. Хлопець рвучко відсахнувся. Боявся розгнівати її, тому постійно поводився скуто. Чаклунка помітила це, посміхнулась зверхньо, задоволено, проте в очах замерехтіли лукаві бісики. До струмка зійшла просто, невимушено, як це роблять звичайні дівчата. Пружна, гнучка, вона була напрочуд привабливою, але чорне, як ніч, розпущене волосся, чорні шати — відлякували… До того ж навколо неї витав ледь уловимий тонкий і небезпечний запах таїни…

Віланда схилилась над струмком, побовтала у воді рукою. Чорне волосся затулило обличчя. Браслети сповзли із зап'ястка й наче розчинились — зникли. А струмок задзвенів сріблясто, ніжно — полилася тиха мелодія, яку чув у покоях замку. Кілька білих, жовтих і синеньких метеликів закружляли над хвилями, немов у танці.

— А хочеш зі мною наввипередки? — дівчина рвучко повернулась до Диводана.

— Як це? — ошелешено запитав хлопець. А коли збагнув, уже не мав часу на відповідь.

— Та ти однак не здоженеш… — Віланда випросталась і бігцем попрямувала до свого баского коня, чорного з білою гривою. Меткий прислужник мовчки притримав стремено. У всіх коней, яких досі доводилося бачити Диводанові, очі були сумними, а в коня Віланди — дивовижно веселі.

Гайнелій сидів верхи й бундючно дивився в далечінь.

Диводан неохоче побрів слідом за вершниками, відганяючи двох нахабних прозорокрилих бабок, що кружляли над ним.

— Чи є щось таке, що я вмію робити краще за тебе, прекрасна Віландо?

— Звичайно, — дівчина зручно вмостилась у сідлі. Сіла боком, спідниця заважала верховій їзді. — Нумо розкажи, як ти виготовляєш шкіряний посуд.

— Про це краще спитай у Гайнелія. А я знаюся на глині.

— А це? — Віланда показала очима на невелику баклажку, приторочену до сідла Диводанового коня.

— Ця дісталась мені випадково, — хлопець розгублено смикнув повід, замугикав під ніс простеньку мелодію і тут же змовк, бо за спиною почув:

— Гайнелію, а ти вмієш виготовляти такі?

— Авжеж, прекрасна Віландо.

— Розкажи, як ти це робиш.

Гайнелій під’їхав до неї ближче, Диводан і десяток убраних в чорне прислужників лишилися позаду.

— Беремо шкіру, вичиняємо, ріжемо, потім зшиваємо її сухожиллям, — Гайнелій поправив масивну золоту пектораль, що віднедавна прикрашала його шию, погладив її пальцями, відчув пучками візерунок вигадливого орнаменту. Він поволі звикав до цієї розкішної ознаки влади. — Відтак набиваємо глиною, надаємо форми. Коли закам’яніє, тупим ножем наносимо малюнок. Опісля витрушуємо глину, миємо виріб, сушимо його, а насамкінець обробляємо жиром — щоб вода не витікала.