Розділ «22»

Брама розчинилася. Сама. Без жодного звуку й шелесту.

Тільки-но вони ступили на поріг, у залі спалахнуло яскраве біле світло. Світилися стіни — рівні, напівпрозорі — пронизували дивовижно чисте, як після грози, повітря. Замість меблів інтер’єр прикрашали кілька великих відполірованих каменів вишуканих сірих відтінків, що не привертали зайвої уваги.

Назустріч швидко йшов високий золотоволосий юнак у сріблястому одязі без жодної прикраси.

— Вітаю вас! — голос пролунав привітно й водночас дзвінко.

— Ми прийшли до Тровіка, — гордо сказала Огнеслава. Вельф зупинив її ледь помітним рухом:

— Це він.

Вона полегшено засміялась:

— Вибач! Я мала здогадатися, такий великий чарівник — та щоб не був вічно юним! Просто звикла уявляти тебе старезним дідуганом із довгою сивою бородою.

— Хочеш, щоб набув такого вигляду? Величного старця з урочистою ходою?

— Не треба, — Огнеслава похитала головою. — Молодим краще. Наймогутніший з чародіїв не повинен старіти ніколи.

— Ні, — м’яко заперечив Тровік, — я не чародій, я лише виконую волю Того, Хто над нами. — Він на мить глянув угору, і його гості теж мимовільно подивилися на високу світлу стелю печери.

Потому Вельф і Огнеслава перезирнулися, дівчина була в захваті, на обличчі чаклуна відбилося гірке розчарування.

Усі троє стояли під високим склепінням печери один навпроти одного, мов на вершинах трикутника.

— Отже, ти вирішив нарешті скористався моєю допомогою… — почав юний Тровік.

Вельф зневажливо зблиснув очима:

— Ціна мені відома. Я готовий платити.

— Годі, — тихо зронила Огнеслава, — досі він ніколи нічого не просив за допомогу.

— Бо допомагав вам проти мене!

Тровік мовив дружелюбно: