Розділ «9»

Моросив дощ. Бридкий, холодний, затяжний. Годі було сподіватися знайти суху трісочку, тому Диводан ніяк не міг викресати вогню. Вологий трут не хотів навіть тліти.

У кущах зашаруділо. Хлопець підняв голову, насторожився. Потер руки, намагаючись зігріти пальці, потому знову взявся за кресало. Стиха замугикав простеньку мелодію. Іскри посипалися рясніше, і він заспівав голосніше. Вже не почувався самотнім та нещасним. Не шкодував, що покинув несподівано навіть для самого себе рідний край, бо коли від'їхав за околицю, відчув раптом, що світ безмежний. П'янке почуття волі забило дух. Позаду лишилися приземкуваті хати, низькі деревця — близькі, привітні й лагідні, хоча серед них він завжди почувався самотнім.

Супротивна Балка межувала з Порубіжною Криницею та Сухим Лугом, але оскільки попереду села лежав степ, жителі ніколи не почувалися в безпеці, завжди були готові будь-якої миті дати відсіч зухвалим нападникам. Вони змалку вчили своїх дітей, не тільки хлопців, а й дівчат, захищати себе. Змагалися часто, найбільш у вправності метання стріл з лука й киданні списа. Однак володінням зброєю ніхто не хизувався. Тільки Диводан з дитинства прагнув перемагати. Усіх і в усьому. З якою насолодою він тренувався зі зброєю, вистежував дичину на ловах, гасав верхи зі списом у руці! А як грав на сопілці й співав! А от звична для орачів робота на землі й гончарство ставали для нього дедалі нуднішим обов’язком, йому бракувало терпіння, стриманості й виваженості…

— Чи в тебе руки з іншого боку ростуть?! — щиро дивувався батько.

Торік померла прабабуся, яка єдина в цілім світі любила його й не намагалась переробити. Усі ж інші вважали хлопця безголовим та ледачим блазнем і зовсім не сприймали. Навіть Зориця, яку кохав з дитинства і вважав судженою… Ніби й любила, але йшла за іншого, бо понад усе прагла спокою та усталеного життя. «Пісень багато, — завчено повторювала набридлі істини, — навіщо тобі нові? І старих вистачить». А йому завжди всього було мало… Ось і кинувся в широкий степ, як в ополонку. Хоча знав, що одинака чекає неминуча загибель.

Перша зустріч із незнайомцями приголомшила Диводана. Він потрапив у засідку й навіть не встиг спам’ятатися, як його кінь упав, скошений списом, самого ж, дякувати Сонцю, стріла лише черкнула по рукаві. П'ятьох нападників він навіть не встиг розгледіти. З вишкіреними зубами, обсмаленими сонцем та вітрами пиками, з криком вони кинулися на нього. Ось коли йому прислужилися сильні ноги — мчав як вітер, ламав кущі, падав у байраки — і втік-таки. Без коня, без припасів. Добре, що лук та сагайдак звик носити за плечима, а кресало та ніж — на поясі.

Отак він і опинився у цій благенькій халабуді, яку нашвидкуруч змайстрував з гілок. Жаль було вбитого коня. Безіменного друга… Зазвичай орачі не давали кличок тваринам. Називали своїх коней вороними, кульгавими, швидкими, але це були не імена, а звичайні прикметники, які якнайкраще характеризували чотириногих друзів. Його коня називали «кінь Диводана».

Яскрава соковита рослинність довкола Диводанової халупки вказувала на те, що поблизу має бути ріка. Велика ріка, про яку він стільки чув і сподівався побачити. Незважаючи на те, що в повітрі витав дух небезпеки, й хлопець усвідомлював, що рано чи пізно стане чиєюсь здобиччю, мріяв хоча б разок глянути на Велику ріку…

Пригадав, як перед утечею з дому ходив до капища. Заніс у дар богам розписаний глек, повний молока, довго стояв під священною сосною. Пальці пестили шорстку кору товстого стовбура, а серце стискалося…

Зненацька почув тріскіт гілля — схопив лук і прожогом вискочив з куреня, вибіг на пагорб. Шугнув у густі колючі кущі, сподівався сховатися, але не встиг — його запримітили.

З півдня прямо на нього скакали п’ятеро вершників. Вони дуже нагадували розбишак, від яких він нещодавно накивав п'ятами. Такі самі брудні, несамовиті, дикі пики. Попереду мчав гладкий вусань з червоним, обсмаленим степовим багаттям обличчям. Супротивники, відчуваючи свою перевагу, навіть не вийняли з піхов зброю, зловтішно вишкірили зуби і мчали просто на Диводана.

Не усвідомлюючи своїх рухів, він вихопив стрілу, приставив до лука, якусь мить повагався і щосили натягнув тятиву. Випустив стрілу — вона засвистіла, мов батіг. Червонопикий несамовито закричав, ухопився обома руками за райдужно розфарбовану пір'їну на стрілі, намагаючись висмикнути її — та влучила йому прямо в око — пальці вмить порожевіли, з них тоненькими цівками стікала кров, і повільно звалився з коня, упав навзнак.

Диводан метнув ще одну стрілу — добре припасований наконечник увіп’явся в шию довговидого молодика.

Ураз несподівано, хрипко застогнавши, з коней гепнулися один за одним наступні двоє.

Диводан сторопів. На його нападників ззаду наскочив кремезний вершник у куртці, яка щільно облягала його тонкий стан, — сміливо кинувся зі списом на останнього, дерев’яним держаком відбив удар короткого меча й точним сильним рухом простромив груди супротивника — той сторчма впав до копит наполоханого коня.

Незнайомець і Диводан зупинилися, хижо глянули один на одного. Обоє сопіли, але розпочати розмову не наважувалися. Невідомий хлопець був майже одного віку з Диводаном. Мав приємне засмагле обличчя. Його міцні руки судомно стискали списа, з бронзового наконечника якого капала на вбитого кров. Холола під срібним павутинням дощу…

Диводанові стало моторошно: вперше від його рук загинули люди. В дичину стріляв часто, подумки цілився і в людей. Коли хизувався перед хлопцями, метав стріли із зав'язаними очима… Але свійську тварину й ту шкода буває…

Та вони ж самі винні: напали вп’ятьох, з переможними радісними вигуками переслідували одного! А цей степовик, не вагаючись, став на бік слабшого.

— Ти хто? — Диводан сховав стрілу, закинув за спину лук.