Розділ «20»

Вода плескотіла. Сяяла полудневими жмурками, відлунювала сонячну сліпучість. Тиха затока маленької річечки сховалася між розложистими вербами та очеретом.

Огнеслава вийшла з води, стала на березі на мокрому піску. Закинула руки за голову, підняла розкішне волосся, важке, вологе. Примружила очі, млосно всміхнулася, злегка вигнулась. Вогкі піщинки терлися одна об одну, тихо порипували під пальцями ніг.

Зашелестів очерет. Цей звук нагадував набагато тихіший, але грізний шурхіт сітки, якою ловили нічних духів.

Якби він схотів побачити її… Зараз. Саме зараз. Негайно.

Потяглась, поволі ступила кілька кроків назад, підняла з трави білу полотняну сорочку. Довгу, вишиту візерунком із соснових гілочок, таку, як носила в юності. Підперезалася поясом із семи шнурів і аж тоді, розплющивши очі, надто пізно помітила, що з усіх боків оточена сріблястим туманом, який клубочився й нестримно та швидко наповзав на неї.

Огнеслава шпарко кинулась до коня: в сідельній сумці залишила чаклунські обереги, але наштовхнулась на щільну стіну туману й завмерла, закам'яніла в його крижаному холоді.

У шурхоті прибережних трав почулися легкі впевнені кроки, із сіро-білої імли вийшов неквапний Коріель, як завжди закутаний у довгу накидку. Наблизився, обережно розв'язав її пасок, кілька разів намотав на свою долоню, розпустив і діловито зв’язав ним руки закляклої Огнеслави. Марево просякло до самісіньких її кісток і не давало поворухнутись.

— Тепер ти вже не втечеш, — мовив чаклун майже привітно.

Туман миттєво порідшав і розчинився в гарячому сяючому повітрі. За кільканадцять кроків постали темнострої хлопці, неподалік від них пасся табунець коней. Один з прислужників тримав за повід і вороного Огнеслави. Кінь нервово сіпнув гордою шиєю, задзвенів збруєю, але не вирвався, не побіг.

Дівчина труснула головою — змогла нарешті — зашелестіло по раменах вологе мідяне волосся.

Порушила правила, вже вкотре… Цього разу мусить заплатити за все. Сама винна: невчасно опинилась занадто далеко від своїх чаклунських амулетів, обереги-намиста орачів їй носити не можна, а вишиті на сорочці — не захист від такого мага, як Коріель.

Тепер, стоячи поруч з юним чародієм, ясно відчувала: до нього й на кидок стріли наближатися небезпечно. Він перевершував силою всіх чаклунів, з якими їй доводилося стикатися. Вельф отруїв-таки його кров, використав останній спадок Авілара на безталанного сина чудової Морельди.

Коріель тим часом підійшов до гурту своїх лакуз, підхопив з-за спини край накидки, мов крило, і накрив спину коня Огнеслави. Там, у сумці, лежали її сукня й талісмани-прикраси.

— Перестрахувався про всяк випадок? — спитала насмішкувато.

Повернувся і зміряв її холодними чорними очима:

— Я думав, ти краще засвоїла уроки Морельди.

— Які? Заскочити когось зненацька?

— І не дозволити захопити себе.

— Довгенько ж вам з Вельфом не вдавалося когось заскочити. Нарешті ти йому догодиш, уколошкавши мене, — Огнеслава навмисне вдалася до брутальної степової говірки, яку терпіти не могли чаклуни, але на Коріеля це не справило ніякого враження.