Розділ «7»

Ну і загальний радісний регіт.

А що ж робити, розваг ніяких, відколи відімкнули телебачення; люди сходилися обміняти щось на щось, наприклад, із київської гуманітарки на московську, або приліпити про це оголошення. Бо магазин кілька разів грабували, і він тепер годився лише на те, щоб перекинутися речами й новинами.

Чому вона не цуралася рідної мови? Бо була знахаркою, й незрозумілі білоруські слова лише підкреслювали загадковість ворожінь, значно посилювали терапевтичний ефект.

Особливо кущі живцю, особливо вишневого — ягідки хоч менші, але давно перезрілі, вони мали для господарства перевагу, бо начинка з них не потребувала цукру, те саме можна сказати й про економію на компоті чи й узварі — була б лише охота лазити густими фруктовими джунглями та збирати.

Вареники вже парували. «А ми в цяплє, а ми в дабрє...», — співала до них, бо могла зготувати з чого завгодно, бо не варила, як місцеві, а парила в марлі над окропом — то вони ставали набагато пухкіші, навіть з пісного тіста.

— Мастачка, — нахвалювала сама себе.

От, наприклад, взяти віника — вона ніколи не користувалася стандартним, а сама плела з полину і, підмітаючи, повчала малих, буцім полиняний дух у хаті найкорисніший, хоча дітлашні бувало соромно за бідність, якої не стачило навіть на путню мітлу.

А що вже казати, як почалася війна.

То вже була суцільна біганина за гуманітарною, тут особливо хитрим виявився Кирилко, він, вхопивши які кульки, не ніс додому одразу, а спочатку ховав у кущі за зупинкою, бо по дорозі — старші пацани:

— Ей, зюзюк, — перепиняли, — іді сюда.

І однімали.

— Ленін сказал дєліцца, — повчали.

Кирилко був ще малий і не знав, хто такий Ленін, однак, втративши кілька разів продукти, намагався його уникати.

Отож, діждавшись вечірньої пори, малий робив рейд до схованок, і найбільшою нагородою була радість бабусі:

— Анучоначек, — пестила йому голівку.

А Євгешку вона переважно сварила:

— Ня круті сракаю! — щоразу кричала навмисне на всю вулицю, аби дівчинка швидше соромилася і ховалася од людських очей, хоча, чесно сказати, там не було чим крутити.

Ще б пак, варто з’явитися на вулиці патрулеві, як дівчинка хапала віника й починала підмітати подвір’я.

Тут нічого не вдієш, настали такі часи, що навіть така малявка, як вона, могла перехопити на собі й схвальний дорослий погляд. Якого, наприклад, у мирний час не побачиш і від однокласників, а от тепер озброєні до зубів дядьки могли й підморгнути. Червоніла, ховала оченята, ще б пак.

— Ану, марш мянє в хату! — сварилася на це бабуся. — Нєча вярцєць!