Розділ «16»

— Ти, Чупа, — лейтенант струснув рацію, бо батарейки сідали, — правильно мислиш, но ні фіга не вийде.

У нього не повертався язик назвати її повне ім’я Чупакабра, занадто вродливою вона йому здавалася навіть крізь радіозв’язок.

— Та вони переп’ються там всі, — наполягала вона, вдаючись до лагідних інтонацій, чудово знаючи, як вони діють на лейтенанта на прізвисько Мічурін. — Його по ефіру вже кілька разів поздоровили з ювілеєм.

Лейтенант зазирнув у записничка:

— Фаддєй, — прочитав він поганяло єсаула.

— Точно, — похвалила рація.

— Воно, звісно, поздоровляти наперед — погана прикмета, а надто по ефіру... но шо ми можемо? Атакувать? Ти здуріла, девочка, ти б спершу батальйон підмоги прислала, ми оно вже півроку без ротації, де сил узять? Да там точно всі казачки переп’ються в дупель, — погоджувався він, — но нам туди не добраться, ти б понтони спершу навела, — стримав він, як вихований, матюки про річку Луганку, що відділяла їх від позицій супротивника.

Усі, хто чув ці перемовини, мимоволі зиркнули туди, де вона вигиналася з цього берега — скеляста, а з того, нижчого, оповита очеретом.

— От і думайте. Доки вертушки їхні не прилетять чи «гради», еге, думайте, — кинула Чупакабра й відімкнулася.

— Ще бракувало, шоб баби нами командували, — заховав у підсумок рацію лейтенант, — задовбала, — додав він ніжно, аби не думати про надокучливі вертольоти чи ще кращі «гради».

Тут він повернув голову туди, куди втупилися всі — в Звіробоя, бо той повільно піднімав угору вказівного пальця:

— Я знаю, — скромно вичавив він, — я знаю, як.

Вони б обматюкали його, якби знали, що саме через таку ідею їх піднімуть поночі усіх, хто міг називатися снайперами, тобто в кого були тепловізори, й поженуть приховано обкопуватися на скелястому березі, тобто маскуватися каменем-пісковиком, будь він проклятий не лише вночі, а й за іншого часу.

— Якого чорта? — матюкали вони річку. — Качок стріляти, чи що?

Береги, оповиті тихою млосною водою, ще солоденько кімарили, а ніч потроху вже не відбивалася у плині зорями, ховаючи їх у кволому просвітку.

— От на спор, — шепотів Звіробій до Мічуріна, — от на спор, шо під ранок ударять?

Мічурін не хотів відповідати, бо й так через цього дурня віддав безглуздий наказ, що міг похитнути авторитет командира, а лише тоскно озирнув рюкзаки, якими обвішався розумник.

Не встиг він на нього лайнутись, як з того боку затупотіли міномети — спершу пройшлися навколо далеких бліндажів, а потім, як і передбачив Звіробій, ляснули кілька разів і по річці, саме там, де вона зручно вигиналася до очеретів.

— О-о, — радісно видихнув той. — Осьо-сьо...