Розділ «XVI»

Голова суду спитав ще, чи мають що засуджені сказати, М'якошинський і Довбня зреклися своїх слів, тільки Сулима висловив спільне бажання, щоб їм дали до в'язниці українського католицького священика, що тоді перебував у Варшаві — старенького сповідника святого Йосафата, отця Геннадія Хмельницького. А потім почав говорити своє останнє слово отаман:

— Панове поляки, московити й турки! Не говорю цих моїх слів для вас, бо вам вони мало поможуть, але говорю їх з огляду на мене, моїх товаришів і цілого українського козацького народу. Найперше вам скажу, що вашого засуду не признаю, бо ви не маєте влади мене судити. Коли б я знищив твердиню на корінній польській землі, то справедливо я мав би перед вами відповідати. Але Кодак був незаконно і проти всяких прав поставлений на вільній українській козацькій землі. А такі замки можуть ставити на нашій землі тільки її господарі, що ними були колись наші князі, а тепер є ними козацькі гетьмани. Найбільше люті у вас викликає знищення цілої залоги. І це мені закидаєте, що католик так не повинен робити. На це таку даю відповідь. Залогу знищено для оборони українсько-козацького люду. Бо коли наш народ не чіпав поляків, то вони чинили з ним такі речі, що годі їх тут описувати. І чинили не тільки з військовими людьми, але з жінками й дітьми. І коли б залишилися живими по знищенні Кодаку, були б сторицею більше каліцтва, насильства й сліз виточили з нашого бідного люду! Зрештою, Кодак, це прообраз майбутності кожної ворожої твердині та її залоги на козацькій землі!

— Та засуджено мене не за Кодак, а за те, що я посмів без відома таких божків ваших, як король чи московський цар, вести діалог з Папою Римським. Слова одного з резидентів щойно це виразно засвідчили. Так, бо ви вороги всі однакові. І тому вам мало тримати нас у тілесній неволі, але хочете на нас накласти ще гірші кайдани “паньствового католицтва” і “царського православія”. На що, на жаль, жоден із українських провідників, який хоче вільної держави (такої, яка була за князя Володимира, Ярополка-Петра і короля Данила), ніколи не погодиться!.. Ви тепер погодилися — поляки з москалями — а навіть готові туркам руку подати, бо ми почали думати про єдність, і то релігійну. Ви смертельно перелякалися, коли митрополит Йосиф із Вільна і Петро Могила з Києва стали думати про примирення і про український патріархат... А ще більше невигідним стало вам те, що ми, політичні провідники українського народу, з ними разом думаємо і відчуваємо. Я знаю, ви б мене скоро помилували, коли б я вирікся Папи і скинув з себе цей золотий медальйон Папи Павла V-го! Та цього ніколи не буде. Остання просьба до вас така: щоб мене поховали разом із тим портретом! Нехай моя смерть буде запорукою вільного, державного життя мого народу і приведе всіх до Петрового православ'я!

Буенос-Айрес, 30. V. 1959 р. Б.