Розділ «XVI»

— Чув, чув. Хто б то був сподівався! А то такі кошти і за одну ніч!..

— Ну то що ви думаєте робити?

— Одинокий вихід тут сипнути червінцями. Я — королівськими, а ви, коли в тому ваш інтерес, царськими...

— То ми в згоді, як так. Завтра починаю. Перекупимо кількох козацьких старших і головних спричинників передамо у Варшаву. А там вже зроблять з ними все до порядку. Тільки правильно і чесно, ґаспадін воєвода!

— А я все чесно поступаю, — майже обурився Кисіль.

І поплили королівські й царські гроші на південь України. Де карбованці не помагали, помагало царське слово.

— Ви знаєте, хто такий Сулима? Та ж то бісів уніат, папіст. Та ж він від Папи золотого портрета отримав і нічого іншого не думає, як тільки продати козаків іспанцям і французам, католикам заклятим. Чекайте, чекайте, хай такі, як Сулима запанують над вами, тоді будете ще гірше в ярмі ходити, як досі ходили в польському шляхецькому! А чи вам тепер зле? Кільком голодранцям захотілося в героїв бавитися і на турків нападають, бо слави здобувати хочуть, а через те і Україна, і Польща, а, навіть, і Московщина спокою не має! І то так по-справедливості? То по-православному?!

Ті слова мало кого переконували, бо кожний знав, що Сулима це зробив для оборони козацьких вольностей. Теж кожний бачив, що турки й татари їдуть щороку в Україну, незважаючи, чи нападають на них козаки, чи ні: їм ясиру треба багатого. От що! А козаки не слави тільки йдуть здобувати, але відбивати бранців і вкоротити загребущим бусурманам руки. А що нам під Польщею зле, того теж заперечити не можна! Дуже зле: шляхта вже до всього свої пальці пхає. І до родини, і до громади, і до маєтку, навіть до церкви. А жиди-орендарі звідки взялися? Та ж їх не привела унія, ні Сулима, а ті, хто проти Сулими виступають і проти них Сулима йшов!..

Не всі вірили словам, але гроші робили своє. Бо все трапиться між народом одна-друга паршива вівця, чи краще паршивий баран, і засвітяться йому гроші, як тому Юді. Отож, такі любителі польських золотих і московських червінців уважали за більшу честь мати цяцьки мамони, як стати за правду, за Україну, за свободу, за правдиву віру!...

І так на початку листопада 1635 року царський дяк і королівський воєвода запивали в Києві могорич. Утіха в них була велика: їх політика увінчалася успіхом.

— А бачите, гаспадін Пошехонов, як нам пішло гарно, гей по маслі, правда? — казав воєвода. — А ви мені підсували нечесну гру? Коли б не мій спирт, то ви були б ще рік чекали і певне нічого не вскурали б...

— Ет, гаспадін воєвода, — знову говорив дяк, — якби не мої червінці, то справа була б затягнулася... Ви ж бачили, що слова мало робили враження на тих чубатих горлорізів... Їм годі те сулимство вибити з голови! Але трапилися ще розумні люди, самі заробили і нам теж допомогли. Ви, гаспадін воєвода, повинні тепер бути іменовані канцлером Речі Посполитої!

— А ви, пане дяк, за таку хитру штуку повинні бути першим біля самого царського сіятельства! — віддячувався Кисіль.

— От хороше скінчилося, як у казці! — тішився хитрий кацап. — Вже Сулима з товаришами поїхав у Варшаву, а нам тепер тільки треба постаратись, щоб їх усіх покарали. Бо то бачите, воєводо, той Сулима має великі зв'язки. За ним певне вставиться отой папський посол, чи як його називають, нунцій! Побачите. Тепер треба ще трохи помастити варшавських панів. Вони ні на золоті, ні на червінці ніколи ситі не стануть...

Ще того самого дня вирушив з Києва особливий посланець до Варшави з важливими листами до московського агента при королі, Сєрґєя Івановіча Лавідушкіна. Хоч той уже здавна мав інструкції щодо Сулими (бо це була одинока, мабуть, козацька особистість, що нею найбільше цікавилася Москва), але пильно прочитав нові вказівки Пошехонова.

— О, ґаспадін Данілка Гавріловіч Пошехонов, пажалуйста! Ви гадаєте, що я дурний? Та ж у мене здавна першим ворогом царя і матушки Маскви є отой папіст Сулима. Бо коли б він отримав владу, то певне ціла Україна, Білорусь і Молдавія підтримали б унію! А потім він пішов би на Москву. То не дурненький самозванець Димитрій, ані не шляхецький панок Володислав, то геній! А тоді пропала б Москва. Він повелів би нам заплатити всі борги, починаючи від Боґолюбського і по сьогодні!

І Лавідушкін думав. Не тільки думав. Він скоро почав тактику з червінцями. Не шкодував їх. Сипнув куди треба. І скоро побачив, що не помилився...

Король із своїми прибічниками, себто канцлером і гетьманами, мав нараду. Таємна вона була. На ній вирішувалася доля Сулими й товаришів.

Справу почав канцлер Томаш Замойський:

— Висока королівська гідносте і ви всі, панове магнати Речі Посполитої! Оце зійшлись ми вирішити дуже важну справу: засудити чи звільнити п'ятьох провідників нападу на Кодак. Просимо висловити тут свою гадку. Бо їх уже судить сеймовий суд, але все-таки від найвищої ради, точніше від їх милості короля залежить — помилувати їх чи ні...