Розділ «XIII»

— А може то що інше так нашого Сулиму пригнітило, — у свою чергу здогадувався Волох, — бо він увесь час передумує глибоко речі, які чує і бачить. Я це завважив ще на галері. Він справ віри не бере собі отак легко до серця і їх легко не забуває. Ти сам скажи, як то він повторює кожне слово, що його чув від якогось священика чи іншої особи. І глибоко призадумується над ним.

— То правда! Він не тільки має талант поривати за собою других до чину, до боротьби, але й почуває за собою відповідальність. Сулима, як когось пориває до даної справи, то перше добре сам аналізує мотиви, чому він так хоче і до чого простує.

— Зрозуміло: от здобути галеру ми могли набагато скоріше і легше бодай рік тому, але тоді ми не були б так скоро прибули на християнську землю. І це, певно, мав на увазі наш отаман. І скажу, що це є неоціненна риса провідника: добре передумувати свої кроки і відчути вагу відповідальності за вчинки свої й своїх підвладних.

— І я погоджуюся, — додав Микита, — з твоїми висновками й спостереженнями та молю Господа, щоб дав нам більше таких провідників. А тоді наш народ був би єдиний і сильний. Ніякий ворог нам не був би страшний. Чи багато ви маєте таких думок, як ті, що чуєте від Сулими? Він власне одинокий уже віддавна підносить гадку, що Україна має бути самостійна без опіки і польської, і московської, а у вірі повинна йти шляхами Ярополка-Петра, короля Данила та теперішніх владик, що визнали Рим.

Та не тільки передові запорожці думали над тією справою; навіть звичайні козаки, які не вчилися у братських школах, які ледве могли на Січі трохи читати, проте всі вони погоджувалися з думками ота, мана. Як віра, то повна і авторитетна. Коли Христос дав ключі комусь одному, то мусить і по сьогодні ті клюці хтось один тримати. А тих ключів не можуть мати ні протестанти, бо вони саме існування ключів заперечують, ані теж східні розкольники, які колись виконували накази візантійських імператорів, а тепер слухають османської ради. Це ж ми бачили у Царгороді: чоловік умирає і просить останньої, релігійної допомоги, а той піп не хоче послужити, бо це була б нелояльність султанові. А де ж тоді те Петрове: “треба більше Бога слухати, як людей?!”

У середу козаки вибралися знову на оглядини Риму. У церкві святої Марії Маджоре (Великої) подивляли павлінську каплицю з чудотворною іконою Божої Матері. Каплиця, щойно збудована, була свіжою й молодою за віком. Звідсіля подались козаки до мурів міста Риму, себто до брами св. Лаврентія. Скручуючи на захід, попри храм богині Мінерви, підійшли до Більшої Брами, а звідсіля до св. Хреста в Єрусалимі. У тій церкві поклонилися чесному Хрестові Господньому. Біля брами св. Івана звернули до міста на Скалю Санту (Святі Сходи) і прийшли до Лятеранського собору. Гості затрималися довше в тій святині, що її називають собором Риму й світу. Тут саме крилошани правили Часи. Коли закінчилася відправа, козаки пішли далі через браму св. Севастіяна поза мури міста старовинною дорогою, ще з римських часів “королевою доріг” — віа Аппія Антіка, до малої каплички “Куди йдеш, Господи?”

— Чому так дивно назвали цю каплицю? — запитав якийсь козак.

— А то є окрема історія, яку зараз вам розкажу, — сказав Лесь. — Коли святий Петро був у Римі, імператор Нерон видав наказ переслідувати й убивати християн, тоді римські вірні просили святого Апостола, щоб той вийшов із Риму. І він постукав. Одної ночі вибрався через оцю браму до волі. А тоді на цьому місці, де стоїмо, як каже переказ, з'явився святому Петрові Ісус Христос із важким хрестом на плечах. Святий Петро зараз спитав Господа: “Куди йдеш?” А Ісус каже: “Йду вдруге вмерти в Римі за тебе...” Засоромився святий Апостол і повернувся до Риму, де 67 року помер на хресті, але прибитий на ньому догори ногами, бо вважав себе негідним бути розп'ятим так, як Христос, Якого він тричі був вирікся.

Геть під вечір було, коли козаки залишали базиліку святого Павла, яку збудовано у формі грецького хреста. Ще перед тим були в катакомбах, де колись переховувалися християни від гонінь імператорів. Повні дивного говіння і вражень, верталися до квіриналу. Римські сосни, що росли біля дороги та капариси при заході сонця надавали їх почуванням якихось дивних барв. Вони жили не в 1600 році по Христі, але, здавалося їм, що ось-ось вийде з-за старою гробу римський вояк і теж їх запитає: “Вірите у Христа, чи його вирікаєтеся?!”

— Так, віримо і хочемо за Нього вмерти!!! — тиснулось на уста запорожцям.

Римське літо минуло скоро. Одної неділі Папа Павло V правив для запоріжців Службу Божу по-грецьки, а вони відспівували по-слов'янськи. Дияконував отець Йоаким Княжич та ще один питомець-українець. По Службі Божій був обід, на якому залишився й сам Папа зі своєю свитою. Сулима та М'якошинський довго сиділи та говорили з високими прелатами Церкви. Висловлювали свій подив з приводу краси Риму та його будов, які за часу Павла V набрали великого розросту.

— А були ви в церкві святої Агнети при вулиці Номентанській? — запитав кардинал.

— Ясно, були. Бачили і замок св. Ангела, і Мадонну дель Попольо. А при цьому їздили до Тіволі, на Віллу Адріяну, дивились і в Суб'яко, були і в Гротта Феррата, гостили нас грецькі ченці. І на римському кладовищі бували та й у святого Лаврентія поза мурами міста молилися.

— О, якщо так, то ви дуже цікавитесь Вічним містом, — похвалив кардинал.

— Так, Ваша Еміненціє, не тільки цікавимось, але й бажаємо збагнути красу віри та силу першенства Римського єпископа. Так, тут є перст Божий! — торжественно заявив Волох із Сучави.

— Як так, то залишайтеся з нами. Ви знаєте, що Святійший Отець хоче створити свого роду орден для боротьби з бандитизмом і тому дуже радо прийняв би вас на службу.

Козаки замислилися. Вони вже нераз між собою про ті справи говорили, бо пропозицію залишатись у Римі вони отримали ще першого тижня під час свого побуту. Воно врешті було б не зле. Служба добре оплачується і відносно безпечна, бо італійські бандити полохливі. Вони, як натраплять на безборонного або на якусь немічну жінку, то “герої”. Але як тільки побачать правдивих вояків, утікають, аж пилюка стовпами за ними здіймається.

— Ну що ж ви так задумались? — запитав кардинал.

— Ми, Еміненціє, не задумались, але як то наші люди кажуть: і так зле, і так недобре. Воно було б для нас корисно залишитися з вами у Римі, бо і служба легка, і платня певна. І цікавий край та побут. Та з другого боку годі нам лишати свій рідний край на поталу ворогів. Ми стали військовими людьми не на те, щоб іти на жолд та за гроші воювати. Ні, для нас військове діло — не звичайне ремесло, а наш найсвященніший обов'язок для батьківщини, рідної віри й нашої козачої честі. Або добути, або дома не бути! Головно важко нам лишатися тепер, коли Україна стоїть у боротьбі за свої віковічні права. Ми б могли залишитися в Римі і послужити Папі, коли б наш край був вільний і наші браття та сестри жили в мирі й спокої! — Отак відповів кардиналові сам отаман Сулима.

— Та що ж, я не силую: ваша воля, але пропозицію можна дати! — відповів кардинал. — Хоч воно для нас було б дуже корисне...