Розділ «XIII»

Два дні перед Різдвом група запорожців прибула до Самбора. Тут ціле місто вийшло подивитися на таких далеких мандрівників. І міщани запросили всіх на Свят-вечір та Різдвяні свята. Бо де ж у таку завірюху йти до далеких домів? Тут Сулима довідався про стан справ в Україні. Отже, справа віри була знову у великій небезпеці, бо до Москви поїхав ще минулого року єрусалимський патріарх Теофан, щоб висвятити для московитів нового патріарха Філарета. І московські агенти почали ширити вістки, що патріарх, “наслідник святого Якова”, повертаючись із Москви, висвятить і владик для України. Бо нібито від 1610 року, коли помер останній нез'єдинений владика Михайло Копистенський у Перемишлі, не було вже ні одного неуніатського єпископа в Україні. Така вістка дуже засмутила Сулиму. Він тут бачив, що думка післати делегацію козаків до Москви не зародилася з української голови, але була московською затією. Московити не могли збройною силою підкорити собі Україну і старалися її “прив'язати” до себе релігійно, роблячи отак політику ніби на Христових ідеалах.

То й не помогли ніякі прохання, щоб Сулима залишався в місті на свята. Казав, що має ще майже два дні до свят, то не буде тут чекати, а йде додому. Там його старенька мати чекає та може й батько. “А я тут буду парадувати, коли нема чим тішитися? Що, знову будемо вести московську політику на нашу погибіль?!” — І з тими словами Іван осідлав свого карого коня та поїхав далі до рідних сторін.

Їхав помалу, бо кінь не звик до глибокого снігу, хоч, правда, сніг був твердий. Під вечір почав ще більше падати сніг і стало темніти так, що кілька кроків перед собою не було видно. Сулима того не дуже боявся. Але кінь щораз частіше ставав і стриг вухами. Он треба проїхати замерзлу річку, а за нею тягнувся ліс. Карий щоразу гірше непокоївся, та Сулима підганяв його владним рухом і хоч-не-хоч кінь плентався далі завіяною дорогою.

У тому часі Іван думав тяжкі думи. “Що йому тепер робити? — сам себе питав. Їхати на Січ у таких обставинах, — шкода зусиль. Стати зразу на боці уніатів — теж не дуже розумно, бо тим себе відокремлю від козацтва. Ну нічого таки не придумаю!” — закінчив свої важкі міркування отаман.

Але спокою не мав. Щось на серці нило, щось мучило його, а що дальше в ліс, то не знати, чого ставав отаман неспокійніший.

— Ну що ж зробиш? Як розв'язки нема і не бачу якогось виходу! — півголосом говорив до себе. — Хіба що передати всю справу в Божі руки. Так! Та ж Бог із найгіршого може вивести найкраще добро і собі славу та людям користь...

Став молитись. І серед молитви навіть не зчувся, як побачив Кульчиці, а кінь, весело форкаючи, приспішив кроки...