Розділ «XIII»

По тій розмові довго вже не були запорожці у столиці християнства. Був славний римський вересень. Римляни збирали виноград. З того скористали теж і козаки, їх запрошено на винниці. Мали подостатком свіжих грон винограду, а не жаліли їм і вина. Просто з пивниць наливали їм кухлі співучі італійці, чорноокі сіньйори й рагацце[25] підносили чарки перлистого напою козакам. Правда, Сулима не дуже був задоволений такими виявами приязні, бо через те козацька братія тратила голову. А він боявся бешкету, бо п'яному не важко щось таке скоїти, чого потім старшина буде соромитись. На щастя, козаки знали, що Сулима за пияцтво та за вчинки, зроблені по-п'яному, — не пошкодує київ і не буде вагатись вислати такого на іншу Січ, тому стримувались. Більше їли овочів, а вже в крайньому випадку дозволяли собі винну гостину.

У середу Іван із Микитою й Волохом пішли кудись у місто. Всі решта козаків перебували в дома та спочивали з попередніх днів. Повернулися аж під вечір. За вечерою Сулима скликав козаків та дав їм відповідний наказ:

— Славне братство запорізьке низове! Прошу прийняти до відома, що надходить осінь і нам пора вибиратися до рідного краю. Коли будемо довше чекати, настане зима і не зможемо доїхати на час до своїх домів. То й знову доведеться хіба зимувати або в північній Італії, або в Австрії, якщо уже не в Чехії. А до того час не дуже безпечний: релігійні війни сколихують цілою Європою і по всіх країнах вештається повнісько всякої солдатчини. Тому небезпека для вас велика. А чекати довше, теж немає глузду. Бо виходить так: або йти на службу до Папи, або вибиратися, бо тільки користати з гостини не пасує. А ви вже добре відпочили, рани вигоїли, сил набралися, тож не гаймо часу і в дорогу. Гадаю, що ви всі на те погодитесь, хоч у мене немає звичаю питати вояків про згоду. А тепер готуйтесь!

По тій промові Сулими козаки почали живо між собою радитись щодо майбутньої подорожі. Загал козаків виявив велике вдоволення.

— Пане-отамане, мені вже рідне село сниться майже щоночі, то слава Богу, що поїдемо до рідного краю! — казав Сулимі Лесь.

— А ви гадаєте, що мені вже не надокучили оті римські макарони? — відказав Сулима. — Коли може в Україні треба поляка або московита бити, а ми тут собі дармуємо!

— Так, пане-отамане, веди нас додому, нехай тобі Бог допомагає! — гукнуло кілька голосів.

Останні дні линули у приготуваннях. Старшина отримала коні, а на складання харчів Папа подарував козакам дві повозки. Кожний отримав теж самопал і достатньо куль. Папа дав їм і грошей на дорогу.

Останньої неділі під вечір мали запорожці останню аудієнцію у Папи Павла V. Він ще раз подякував їм за поміч і поблагословив їх та увесь українсько-козацький народ. “Перекажіть там вашим братам, що серце Папи все є з українським народом і з козацьким військом!”— промовив наостанок єпископ Риму.

Це прощання було дуже зворушливе. Не один із запорожців, що перебув каторгу й муки без сліз, тепер заплакав. Заплакав від радості, що ми не самотні, що є ще хтось на землі, хто про нас дбає, про нас журиться і молиться за нас.

Останню ніч у Римі ніхто спати не міг. Довго перекидався Сулима на своєму ліжку, вставав та дивився на зорі. Бо мали вийти раненько, ще поки сонце покажеться. Аж по півночі трохи задрімав. Снилося йому, що він вертається вже в Україну. Он сині Карпати, а за ними рідне село, Кульчиці. Він уже в селі, хреститься, йдучи попри старовинну дерев'яну церкву, та простує до хати. А перед хатою стоїть хтось. Зразу думав, що це мати або рідна сестра, але коли підійшов ближче, то побачив Параню.

— Ти прийшов?! Івасю! А я на тебе так довго чекала. Мені вже говорили, що ти не повернешся. Що моя надія марна! Але я вірила, я знала, що ти маєш повернутися до мене... — І впала на шию отаманові...

— Отамане, а вставайте, бо скоро дніти буде. Вибираємся в дорогу, в Україну милу, на ясні зорі, на тихі води... — термосив Сулиму за рукав М'якошинський.

Перед квіринальською палатою фуркали коні, а козаки стояли у дві лави, готові до походу. Кожен із доброю торбою поживи та амуніції. Ззаду їхали повні карети. Прийшов кардинал Сціпіон, а за ним, наче ангел, сам Папа Павло V. Поблагословив запорожців, а вони вклякнули та заспівали пісню:

Богородице Діво, радуйся!

Благодатная Маріє, Господь з Тобою!

Благословенна Ти між жінками і благословенний плід утроби Твоєї,

бо породила Ти Христа, Спаса Ізбавителя душ наших...

Як сонце сходило, запорізька валка вже була на другому боці Тібру. Ще оком кинули всі на Вічне місто, а воно ховалось ось-ось у долині. Козаки простували на Вітербо, Орвісто, Ареццо до Флоренції. Перед Болонєю мали зустріч із бандитами, але перемогли їх. Впало щось вісім бандитів та полишили на полі бою багато добра. Козаки це все передали для церков та болонських монастирів, щоб ці роздали потребуючим.

По трьох тижнях дороги були у Венеції. Тут теж гарно все оглядали. І дивно, що уряд Венеції не робив їм ніяких перешкод. Чи не знав часом, що козаки мали добрі аргументи проти венеціанців? Мали нагоду купити ще книжки, по-слов'янськи писані, бо й тут було чимало словенського люду. Вже були добрі листопадові приморозки, як дісталися до Відня, а звідсіля подалися вже зимою до Братислави й Кошице. Потім до Ужгороду.