Розділ сьомий Вісник смерті

Пустивши уламки собі під ноги й машинально роздушивши носком черевичка тліючу частину, Магда подалася вперед. На лице набігла тінь, у очах Клим спершу помітив переляк, на коротку, майже невловиму мить. Тут же — рішучість з домішками приреченості, розуміння катастрофи, чогось такого, що не має вороття. Потім очі трохи звузилися. Так дивляться, готуючись до дії: напад, захист — без різниці.

— Коли? Як? Де?

Кошовий неквапом допив лікер, покрутив порожній келишок, акуратно поставив перед собою.

— Пані Магдо, я йшов до вас по допомогу. Сказати правду — не знав, чи отримаю. На удачу. А дізнався, що хотів, уже навіть коли ми не почали до пуття розмови.

— Без ваших звичних обтічних просторікувань можна обійтися тепер?

Клим стис кулак.

— Звісно. Я назвав особу, яка мене цікавить. Ви не спитали, хто це. Відразу — що з нею, — відігнув великий палець. — Далі. Ще не почувши сумну новину, ви вже вирішили — з панною Боженою щось сталося. Причому — погане. Отже, ви не лише знаєте... знали її, а й побоювалися за неї, чекали підсвідомо чогось неприємного, — він відставив указівний, піднявши отриманий «пістолет» догори. — Нарешті, звістка про її вбивство вас налякала, — відхилився безіменний.

— Вважайте себе сьогодні вісником смерті, пане Кошовий.

— Перепрошую за сумну звістку.

— Пусте. Я б дізналася.

— Звідки? — тепер жорсткішим став Климів тон. — Пані Магдо, мені точно відомо: в газетах, які почали виходити тут з появою російської влади, нічого про вбивство панни Микульської не повідомлять. Уся тутешня преса контрольована, і новину заборонено друкувати. Чутки напевне ходитимуть, але кого нині привабить ще одна нагла смерть? Ну, максимум із того, що піде містом, — хтось розправився з полячкою, коханкою російського офіцера. Вона була не єдиною, хто підтримував інтимні стосунки з...

— Божена себе не продавала! — різко перервала його Магда.

— Хіба я про це сказав? Здогадуюсь, що там було щось інше. З цим прийшов до вас.

— Чому до мене?

— Ви знали вбиту. Щойно довів вам це. Заперечите?

— Ні.

Поволі отямившись, вона взяла нову цигарку. Цей раз прикурила сама, підвелася, пройшлася вітальнею. Постоявши кілька хвилин спиною до Кошового, повернулася. Зараз він бачив перед собою ту Магду Богданович, до якої звик.

— Гаразд, я знала її. Не близько.

— Що вас пов'язувало?

— Нічого.