Розділ «Частина десята І почалася «дивна» війна»

Утвердившись у такій думці, він викликав Гобрія і сказав:

– Мені потрібна надійна порада, як нам безпечніше повернути додому. Говори, Гобрій, ти завжди відзначався кмітливістю.

– Царю мій! – Гобрій вирішив говорити всю правду. – Я чув і раніше про неподоланність цього народу, а тут я ще більше переконався у цьому, бачачи, як вони знущаються над нами.

– Так, – згодився цар. – Коли вони ловили зайця на наших очах, вони знущалися з нас.

– Цей народ не можна поневолити, – Гобрій не добирав слів. – Нам треба йти до Істру. І йти негайно. Сьогодні ж. Наприклад, вночі. І йти швидко, щоб скіфи нас не випередили і не знищили міст на Істрі. Той міст – єдине наше спасіння.

– Але як непомітно вийти із табору?

Гобрій на мить задумався.

– Треба по всьому табору розпалити великі багаття, ослів і мулів кинути прив’язаними і голодними. Вони всю ніч кричатимуть, і скіфи думатимуть, що ми в таборі. А ми тим часом до ранку будемо далеко звідси.

– На швидкість руху сподіватися не доводиться, – сказав із жалем цар. – У нас багато піхоти, крім того, поранені і ослабілі… Таких набереться чимало. Як бути, Гобрій?

І Гобрій зрозумів, що цар уже давно надумав, як бути, а питає лише для того, щоб на чиїсь плечі перекласти наслідки за вчинки. Але швидкість – гарантія життя, і Гобрій вирішив моральний бік узяти на себе.

– Великий царю! Рятуючи поранених і ослабілих, ти ризикуєш утратити і гордість свою – гвардію «безсмертних» та кінноту. Без них повертатися у Персію не можна. А різні там піші племена, що є у твоєму війську, можна і лишити. Вдома скажемо, що вони полягли во славу перського меча!

І сказав Дарій:

– Бути по-твоєму! Досі твої поради, мудрий муже, мене виручали, гадаю, вони виручать мене і цього разу. Поранених і ослабілих воїнів, а також піших, втрата яких для нас нічого не варта, залишити у таборі. Їм сказати: цар з відбірним військом здожене скіфів, розіб’є їх і тоді повернеться за ними у табір… А вони хай підтримують усю ніч багаття.

Він тікав, тікав, кидаючи напризволяще ослабілих і поранених. Тікав, але навіть сам собі в тому не зізнавався. «Я не тікаю, – говорив він сам собі. – Я рятую своє військо. Я кидаю кілька тисяч негодящих уже ні на що людей, щоб урятувати десятки і десятки чудових воїнів, які мені ще знадобляться у Персії».

«Я програв цей похід, – говорив він сам собі, – але це не означає, що я слабкіший за скіфського царя. Просто обставини склалися не на мою користь. Агурамазда далеко звідси, він у Персії, тому й не зміг мені допомогти. А тут, над Скіфією, носяться темні сили Ангро-Манью, тут – обитель дайвів. Вони мені й нашкодили. Немає такого полководця, який би хоч раз, та не програв бій. Я не програв бою, я рятую своє військо…»

Але на душі було важко. Він знову і знову думав: а чи було йому коли легко? Ніколи, за всі роки царювання не було йому легко, адже щороку то одна країна повставала проти нього, то інша, то по кілька за раз. І він з незмінним успіхом їх придушував, зачинщиків брав у полон, відрізав їм носи та вуха і садовив їх на палі. Як то було із Фарвартишем, який повстав у Мідії, чи з Чиссатахмою, який повстав у Асагартії, чи як то було із Вахіаздатом, який повстав у Персії, як то було з десятками інших, хто повставав проти нього.

Йому тоді було важко, але він – перемагав. Йому і тепер важко, але перемога від нього далеко, і тому йому зараз так важко, як ще ніколи не було до того. І Агурамазда далеко від нього, і не рятує, як рятував раніше, а всюди – дайви, дайви, злі, підступні, мстиві… Йти звідси геть, пошвидше йти звідси! Хай лишаються в таборі ослабілі й поранені…

І стала Cкіфія великою

…Та зовсім інший рішенець винесе історія, непідвладна нікому – і тим паче царям. Тож навіки закарбує вона – об’єктивна і непідкупна пані Кліо – на своїх знаменитих скрижалях: так ганебно скінчився похід Дараявуша (він же Дарій І) в степи Північного Причорномор’я, а з нею і спроба могутньої Перської імперії підкорити народи Причорноморської Скіфії… І перемога та небувало піднесла військово-політичний авторитет її організаторів – скіфів – справила великий вплив на подальшу консолідацію північнопричорноморської Скіфії, яка тоді ніби вдруге народилася, а скіфам принесла славу «непереможених».

Через більш як півстоліття після тих вікопомних для синів змієногої богині подій Геродот, відвідавши їхню батьківщину, слухатиме від степовиків, до того мало знаних, все ще живі передання, що вже тоді набули рис героїчного епосу, про їхню перемогу над персами. Вже давним-давно не буде в цьому світі Іданфірса, він лежатиме в одному з грандіозних курганів, званих царськими, а скіфи все ще співатимуть про нього пісні, діди розказуватимуть онукам біля вечорових багать, як над степами сходитиме місяць уповні і заливатиме все навколо тремтливим сріблом і якісь привиди блукатимуть ген у маревних ночах, розказуватимуть легенди і міфи, передання і билиці про Іданфірса, переможця Дараявуша, і поставатиме він перед завмерлими онуками лицарем і богатирем, рівним самим богам! І таким він – богатирем з богатирів, рівним самим богам – і залишиться в народній пам’яті на віки вічні…