Розділ «Частина десята І почалася «дивна» війна»

– І справді їхній цар виспався! – галасують скіфські задираки. – Вдома, видно, заважали йому, так він до нас прийшов спати.

– Ой, глядіть, перси, бо багато вас сьогодні засне вічним сном!

Ось уже обидві сторони вишикувалися на рівнині, можна й починати. Але скіфи чомусь не спішать нападати першими. Дарій теж вагається подати сигнал. За ним стоїть рівними рядами гвардія «безсмертних», і для неї через увесь табір на захід уже приготовлений широкий вихід. Це на випадок утечі. Кіннота – лучники і списоносці – будуть прикривати, а «безсмертні» втікатимуть з царем, як буде непереливки…

Трубачі, піднісши вгору мідні труби, чекають помаху царської руки. Дарій уже зводить руку, як зненацька на супротивному боці зчиняється весела метушня… Передні вершники, зламавши стрій, носяться сюди й туди, свистять, регочуть…

Гру яку затіяли, чи що? Дарій повільно опустив руку, і трубачі трохи ослабли, передихнули.

Що скоїлося? Чому скіфи, зламавши бойовий стрій, гасають сюди й туди? Та ось до узвишшя, на якім стоїть цар, мчить начальник лівого крила кінноти, і на лиці в нього розгубленість, подив.

– Що там?… – швидко питає цар. – Вони збожеволіли? Чи перешиковують свої ряди?

– Заєць, великий царю! – кричить начальник кінноти.

– Який заєць? – не йме віри Дарій.

– Звичайний… скіфський.

– Я питаю, в чому річ?! – вже кричить цар. – Кого ловлять кочовики на наших очах?

– Скіфи ганяються за зайцем, великий царю, – пояснюють уже близькі царя. – Вони побачили зайця між їхніми рядами і вирішили його, поки не почався бій, зловити.

Скіфи, ганяючись за зайцем, реготали, свистіли, улюлюкали… На персів навіть не дивилися, ніби тих уже й не було.

Потемнів на лиці Дарій, нічого не сказав, а мовчки повернув свого коня у табір. Воєначальники переглянулись між собою, і ніхто з них не зважився подати сигнал до початку битви.

Скіфи з реготом ловили зайця, а перси, підбадьорені того ранку своїм царем, в один мент так занепали духом, що, зламавши стрій і не чекаючи команди, повернули у табір.

Скіфи навіть не переслідували їх.

Не було вже такої потреби.

– Навіщо?… – хитро посміхався Іданфірс на чолі свого війська і мружив променисті очі. – Заєць все зробив, що треба було.

Того дня, побачивши, як скіфи з галасом і безтурботністю, наче ті діти, ловлять на очах у його війська зайця, Дарій зрозумів, що похід він програв. І програв без вирішального бою, якщо не рахувати дрібних сутичок.

Ще день тому, хоч і збирався він повертати коней до Істру, але ні-ні та й вагався, на щось сподівався, на чудо, зрештою, то тепер він уже і не вагався, і не сподівався ні на що! Ясно було одне: ці скіфи дуже похожі на саків, а тому треба пошвидше відходити до Істру! Але як це непомітно зробити на очах у всієї скіфської орди? Адже досить йому зробити хоч один крок на захід, як кочовики крикнуть: «Перси тікають!..» – і тоді почнеться… Ні, не бій, а різанина. Але тікати треба і тікати по змозі непомітно.