Розділ «Частина восьма Скажи, бабусенько, мені, що скіф співав у давні дні?»

І вибралися з ями (їм подали держак лопати, за який вони по черзі хапаючись та впираючись ногами в стіну ями і вигулькнули на світ білий). І відійшли від ями, аби не бачити того, що у ній далі буде…

– Але ж вона ще – жива, – казали ті чоловіки, невідомо до кого звертаючись, і всі мовчали, бо ніхто не знав, що відповідати, і ніхто не зважувався закривати яму колодами – яму із мертвим чоловіком і ще живою його жоною.

– Вона ж задихнеться в ямі, як її перекриють колодами й засиплють землею, – побивалися жінки і не знаходили відповіді.

І всі знали, що вона довго і тяжко задихатиметься в пітьмі ями, як вичерпається у ній повітря і прийде ядуча задуха, – і кожен з поховальників мав таке відчуття, наче тут, у степу широкому під небом високим, ураз повітря зникло…

Ще яріше, як лютіше, ще гарячіше й пекучіше спалахнули поховальні огнища, як їх погодували хмизом і від них всі відійшли, бо полум’я й на відстані пеком пекло…

І в небо полетіли снопи золотих іскор, лякаючи степове гайвороння, воно каркало і тому сумно було у степу, де хвилями срібної ковили та жовтіючого типчаку літали молоді вітри…

Над ямою, у якій лежала ще жива удова з мертвим мужем своїм лице в лице, і мертвий обіймав її, як колись обіймав місячними ночами, високо викидаючи довгі ноги, цибатий чаклун забігав, а тоді заходився сипати у яму жменями подрібнену вохру. «Сію-повіваю на життя у тім світі», – гундосив. Вохра була символом вогню, крові і вічного життя.

– Хай вам буде щасно у світі тому! – вигукував ворожей, звертаючись до ями та її пожильців.

– Хай буде їм щасно у світі тому! – врочисто проказували одноплемінники. – Хай… хай… хай…

А старий характерник сипав і сипав у яму червону вохру, а очищувальні вогнища гоготіли, посилаючи в небо рої золотистих іскор, що швидко згасали, перетворюючись на чорні попелинки – як і людське життя в цьому світі.

– Чи добре тобі, небого, в домовині твоїй, хаті вічній твоїй? – питав, нахиляючись до чорного отвору ями. – Чи щасно тобі там? Не самотньо?

– Ой добре мені у вічній моїй домівці, – з ями ледь чутно одказувала молодиця. – І щасно, і не самотньо, бо я з любим удвох…

– Чи затишно тобі в домовині твоїй? – ще питав чаклун. – Чи не каєшся ти, не шкодуєш, що так учинила, небого?

– Ой затишно мені в домовині, сухо і не крапле ніде, – одказувала молодиця. – І не каюся я, не шкодую, що так учинила.

– То й залишайся зі своїм голубом у тій хаті-домовині, яку сама й вибрала. Будемо закривати твою вічну хату… Бувай, небого, і недобрих помислів на нас не май. По твоїй волі ми такечки чинимо, не по своїй. А коли хто з нас і зобидив тебе бувало – в житті всього трапляється – вибачай нам, жінко.

– Вибачаю і прощаю, батьку. Зоставайтесь здорові у світі білому.

– А ти з мужем у світі тому.

І по знаку чаклуна чоловіки племені почали носити дубові колоди і перекривати ними яму. Щільно одну до одної вкладали колоди, щоб ані шпаринки не було, ні зашкалубини, намагаючись важке дерево опускати тихо й обережно, аби не завдати зайвого болю смертниці.

А колоди дубові були такі важенні, що на кожну з них, аби підняти її, ставало по четверо чоловіків – надійно домовину закривали. Справді, на віки.

Жінки тим часом розпочали замазувати глинякою, що її брали в корзинах, щілини між колодами – аби земля, як її будуть зверху нагортати, не посипалась у яму…