Розділ 3

– Дати в морду, – по-своєму зрозумів осавул. – Ну, це ми вміємо. Головне, щоби гроші вчасно йшли…

Вони пішли назад, ще про щось перемовляючись, нарешті орендар махнув рукою на прощання і поїхав геть.

Потираючи руки, Якименко повертався до столу: за таку гарну новину можна й хильнути добру чарочку. А що, тепер окрім того, що він, Якименко, є панським прикажчиком, котрий має доступ до панського майна, то ще й буде ротмістром панської корогви надвірних козаків. Іншими словами, у його руках опиняться не лише панські гроші, але й панська озброєна сила.

Перед тим як продовжити обід, осавул ще раз вирішив зазирнути за хлопами. Працювали. Раптом погляд осавула зупинився на старшій жінці, що пересіювала зерно у великому ситі. Бондариха. При згадці про її сина у Якименка завжди йшов мороз поза шкірою.

– Ну нічого… Тепер нехай лише з’явиться тута…

Князь був присутній на цьогорічному сеймі, який тягнувся ось уже три місяці від першого його дня. Цього разу він особисто робив доповідь перед сенаторами стоячи. Зал шумів. Маршалок сейму насилу вгамував розбурханих сенаторів, ті посідали на місця, і слово знову надали російському послу.

– Надо совершить в Польше диссидентское дело не для распространения здесь православья или протестантской веры, а для приобретения ими своей законной партии с правом участия в польском законодательстве, дабы в будущем защитить себя и обезопасить от различных нападений и упреков, и не нуждаться в помощи России…

Проте й цього разу йому не дали договорити. З місця схопився шляхтич, що сидів поруч із Київським воєводою графом Потоцьким.

– Це є брутальне втручання у справи незалежної держави. Я нє позва5лям!

За цим викриком почулися наступні.

– Вето, вето, нє позвалям!!!

– Тут не Росія, жеби нам наказував тиран. У нас демократія і всім тут вольность!

Маршалкові знову довелося закликати панство до спокою.

– Ну что ж, – заговорив по хвилі Князь. – Раз вельможный сейм не хочет слушать меня – пусть выслушает представителя православного населения Правобережья.

Маршалок запросив доповідника. У залу сейму ввійшов кремезної статури, з густою посивілою бородою чернець – священик. Запала тиша – навіть чути було, як відлунювалися його кроки. У руці він тримав невелику теку. Панотець вийшов до трибуни й став поруч із Князем.

– Назвіться, – попросив маршалок.

– Я ігумен Мотронинського монастиря Мельхіседек Значко-Яворський і буду говорити від імені православної громади, яка відрядила мене сюди.

Дозвольте, панове, почати з того, що православна віра на території Правобережжя, незважаючи на всякі договори, донині терпить страшні утиски. У цій течці в мене сотні скарг православних шляхтичів, духовенства та простих посполитих на католицьких та уніатських можновладців, які без перестанку та з великою жорстокістю чинять їм кривду, ґвалт та розорення. Тут десятки листів від священиків, ігуменів та чернечої братії до вельможного сейму. Монастирі й церкви десятками насильно навертають до віри латинської, а в непокірних то забирають майно, а то й взагалі беззаконно громлять… Священиків та мирян б’ють палицями, наче бидло, стрижуть бороди й чуприни. Люди просять створити сеймову комісію, розслідувати безчинства…

Ці палкі слова хороброго ігумена, який не побоявся прийти сюди, у вовче лігво, й кинути вовкам у очі пекучу правду, примусили залу притихнути. Магнати повтягували голови в плечі. Лише граф Потоцький усміхнувся і промовив наче сам до себе: – Який ідіот пустив сюди цього нахабу. От каналія!

Тим часом підхопився один із сенаторів, грубо перебив доповідача.