Розділ «III»

Да пи­тан­ня Ма­ру­сi за пи­тан­ням, та пи­та­ють кож­не по де­сяти раз, по­ки аж Ма­ру­ся до­до­му пiш­ла.

Не бу­ло дiв­ча­там вга­ву: Чай­чен­ко - як на мис­лi, як на язи­цi; да­лi вже так ста­ло, що тiльки й мо­ви, що про йо­го: та як на ве­сiл­ля прий­де, та як йо­го по­ба­чать. Од­на довiда­лась, що в йо­го є ма­ти ста­ра; дру­га пле­ще, що вiн хо­че у Люб­чи­ках осе­ли­тись - ха­ту со­бi там цi­нує; тре­тя знов ви­лi­та на ву­ли­цю, як го­ро­бець iз стрi­хи: "Чай­чен­ка Яко­вом зо­вуть!"; чет­вер­та знов, про­чу­ла, що в йо­го на ру­цi та­кий перс­тень, та­кий!.. Та жод­на без по­вiс­тi не прий­де.

- Дiвчаточка мої, го­лу­боч­ки! Гля­дiть ли­шень не пере­хвалiть йо­го, - смiється Кат­ря дiв­ча­там: - слав­нi буб­ни за го­рами, а зблизька - шку­ра­тя­нi!

- Ну, ось вже ве­сiл­ля не­да­леч­ке, - по­ба­чи­мо, - гу­дуть дiв­чата: - вже до­вi­даємось дiй­сне, вже по­ба­чи­мо йо­го - який.

- Та дай же вам бо­же! А то вже вiн тро­хи й она­вiс­нiв ме­нi: тiльки й мо­ви, що вiн, тiльки й ду­мок!.. на­до­ку­чи­ло!

Дождались дiв­ча­та: вi­та­ють на дi­вич-ве­чiр; вi­та­ють на ве­сiл­ля.

Ми уб­ра­лись, вквiт­ча­лись, бi­жи­мо смi­ючи­ся, го­во­ря­чи з Кат­рею. Ма­ру­ся чо­гось за­ду­ма­на. А ми, ка­жу, смiємось з Ка­трею, жар­туємо. I про то­го ж та­ки Чай­чен­ка пра­ви­ли, що, мо­же, та­кий вiн, що й пог­ля­дом дiв­чат по­би­ває.

- Та чо­му от­се Ма­ру­ся нам не ска­же нi­чо­го? Ска­жи ж бо, Ма­ру­се! - го­во­рить Кат­ря, - а то на­че для се­бе хо­ваєш…

- I справ­дi, чом та­ки не ска­жеш ла­дом, Ма­ру­се? - оз­ва­лась i я до неї.

- Та що я маю ка­за­ти?

- Який вiн?

- Молодий, чор­ня­вий…

- Отеє i всього! - смiється Кат­ря. - Чи ма­ло ж по свi­ту тих мо­ло­дих i чор­ня­вих! Як же йо­го мiж ни­ми впiз­на­ти?.. Як на те ж люб­чівськi па­руб­ки усе чор­ня­вi… Як йо­го пiз­на­ти? А мо­же, в йо­го на чо­лi - мi­сяць, а на по­ти­ли­цi зо­рi ся­ють?

Ото ж лю­дей на ули­цi i ко­ло ха­ти - нi­де й гол­ки встроми­ти. Якось ми про­би­ли­ся, увiй­шли. Тут - на­шi дiв­ча­та, чу­жi дiв­ча­та, вi­таємось, пи­таємось, - з мо­ло­дою слов­це перемо­вили…

Заграли му­зи­ки, по­си­па­ли дiв­ча­та у двiр. А у дво­рi па­рубкiв - стi­ною сто­ять! Да то са­мих нез­на­ко­мих, чу­жих. I де не обер­неш­ся - все на те­бе нез­на­ко­мi очi блис­ко­тять…

"Де ж отой Чай­чен­ко, - ду­маю со­бi, - отой вслав­ле­ний?" Та й див­люсь ниш­ком, чи не пiз­наю йо­го де, - ко­ли чую: "Ой ме­нi ли­шеч­ко!" - жах­ну­ла­ся Кат­ря обiк ме­не. Ог­ля­нусь я: "Що то­бi?" Во­на стоїть от як би во­на, без гад­ки й дум­ки, ра­зом пе­ред яким ди­вом опи­ни­ла­ся - так то во­на сто­яла, ди­ви­лась ку­дись… Я со­бi ту­ди зир­ну­ла: мiж па­руб­ка­ми ви­сокий, став­ний, чор­ня­вий ко­зак у чор­нiй сви­тi, у чор­но­му шов­ко­во­му по­ясi… За­ди­ви­лась i я на йо­го… Тро­хи схаме­нувшись, пи­таю:

- Чи ти не знаєш, Кат­ре, хто се та­кий?

- Не знаю… не знаю…

- Чи не Чай­чен­ко!

- Нi… мо­же… не знаю…