Розділ «XVIІ»

- Не вiд­рi­кай­тесь дi­ток, люб­ко, - про­сить вже ма­ти Пили­пиху, - не вiд­рi­кай­те­ся втi­хи своєї!

- Я са­ма со­бi ра­ду рад­жу, - од­ка­же на те Пи­ли­пи­ха.

- Подаруйте вже доч­цi своїй: во­на ж йо­го ду­же так лю­бить, Яко­ва! - го­во­рить ма­ти.

- I я її ду­же люб­лю, - од­ка­за­ла Пилп­пи­ха.

- Хоч я вже од­вi­даю Ма­ру­сю, - ка­жу ма­те­рi та й пiш­ла до неї.

Маруся са­ма бу­ла в ха­тi, си­дi­ла на ла­вi, хи­та­ючи в обiй­мах не­ду­жу свою ди­тин­ку.

- Боже по­мо­жи, Ма­ру­сю! - вi­таю її.

- Спасибi. Сi­дай, Хи­мо.

- А що ди­тин­цi?

Вона гля­ну­ла на ди­тин­ку й од­мо­ви­ла!

- Терпить ма­ле­сеньке.

- Була у нас твоя ма­ти, Ма­ру­сю, - ка­жу.

- Яка во­на бу­ла? Що го­во­ри­ла?

- Не хо­че до те­бе хо­ди­ти; ка­за­ла: не бу­ду.

- Смутно ме­нi те! - про­мо­ви­ла Ма­ру­ся.

Я вже бiльше нi­чо­го не го­во­ри­ла за се й пи­та­ти нi об чiм не пи­та­ла.

Почали ми ти­ху роз­мо­ву - зга­ду­ван­ня. Зга­да­ли нашї за­бавки дав­нi ди­тя­чi, - при­га­да­ли й дi­во­чi без­сум­нiї ча­си… Не зво­дя­чи очей з ди­тин­ки своєї, Ма­ру­ся роз­мов­ля­ла iзо мною, хи­та­ючи не­ду­женьке.

Чайченко усе не при­хо­див, а вже ве­чо­рi­ло. Вже пiз­но - вiн не при­хо­див. Во­на йо­го до­жи­да­ла лю­бо: що там шурх­ле, ше­лес­не - прис­лу­хається пильно; стих­не усе знов i не­ма нi­ко­го, - во­на не зiтх­не на­вiть, знов до­жи­дає… Я й пiш­ла так - не ба­чи­ла йо­го, - не по­вер­нув­ся при ме­нi. "Ска­жи ма­ту­сi моїй, що прий­ду до неї, як моя ди­тин­ка iро­хи оду­жає", - про­си­ла ме­не Ма­ру­ся про­ща­ючись.

А тут у кiлька днiв за­не­ду­жа­ла Пи­ли­пи­ха. Пок­ли­ка­ли ми до неї усiх знат­ниць i лi­ка­рок, - здається, нi­ко­му не впiзна­лася її не­ду­га - яка бу­ла. В неї нi­чо­го не бо­лi­ло, ка­за­ла во­на, тiльки хо­ди­ла все кво­лiй та кво­лiй, по­ки не збу­ла­ся си­ли своєї - i то­дi ляг­ла вже, зне­мог­ла­ся i ле­жа­ла по­ну­ра.

Маруся приїха­ла з ди­тин­кою - ди­тин­ка ще не зов­сiм оду­жала, - усе ще кви­лi­ло кри­ше­нят­ко. Я пам'ятаю доб­ре те врем'я, як бу­ло уно­чi не спи­мо всi, а ву­ли­ця, се­ло у снi, i всю­ди ти­хо. Зак­ви­лить ди­тят­ко, схи­литься до йо­го Ма­ру­ся гой­да­ти, а Пи­ли­пи­ха блис­ку­чи­ми очи­ма в обох вдивляєть­ся. Во­на не всип­ля­ла но­чей i хви­ли­ноч­ки. Як Ма­ру­ся вже не па­да­ла ко­ло неї, як Ма­ру­ся не го­ди­ла їй, - не пригорну­лася вже ма­ти до неї нi­ко­ли; нi­ко­ли не всмiх­ну­ла­ся ласкав­о до са­мої смер­тi своєї. Що бу­ло Ма­ру­ся про­сить: