Розділ «7. Чорний Хаммер»

— Еге, особливо поміж людьми, які одне одному «викають», — знову подав від дверей голос Василь, і цього разу Томас лише хитнув головою, погоджуючись:

— Доведеться тобі ще раз розпитати твого Гусика недорікуватого, а зараз залиш нас із паном теософом.

— Може, краще поговорити з тим Гусиком мені або Вам? — запитав Василь, коли Макака вийшов до кімнати дивитися телевізор.

— Не слід недоліткові чути наші голоси. У них добра звукова пам'ять, — заперечливо хитнув головою Томас. — Для Макара я маю ще одне завдання, — він поклав на стіл чотири видовжені пристрої, чимось схожі на електричні підпалювачі для газових плит. — Це звичайнісінькі лазерні указки, — пояснив Василеві, — хіба що потужніші за звичайні, а ще їм знадобиться ось це, — він дістав потужний бінокль.

— Яка ще музика? — лютився Транихиїл. — Йосипе, Ви твердите, що Ваші люди перелякалися звуків якоїсь лютні?

— Кобзи, швидше за усе, — зауважила Людмила.

— Це якась спеціальна звукова психотропна зброя, бо щойно я почув музику, а тоді ще й слова, то одразу побачив, як на нас суне стіна вулканічної лави, запахло сіркою… Я питав у хлопців — кожен бачив щось своє, але усе одно страшне: пожежу, цунамі, снігову лавину, велетенських чудовиськ…

— Примітивне закляття страху! Навіть якщо воно було підкріплене дією якогось артефакту — припустимо, тієї ж лютні чи кобзи, — воно не могло перелякати стількох чоловіків зі здоровою психікою. Шкода, що гроза завадила мені скористатися гелікоптером.

— А що програма, яку Ви інсталювали в Олега? — наважився запитати Йосип.

— Знову замовкла й не виходить на зв'язок. Схоже, заблоковано її, — знехотя відповів Транихиїл, втупившись у монітор.

— А вони не могли повністю звільнити від неї Олега? — Людмила теж зазирнула в екран.

— Хіба що вицідили б із нього кров до краплини, — відповів Транихиїл. — Завдяки біоінформаційній речовині, програма самокопіюється й зберігається у згорнутому вигляді саме у крові. Відтворюється під час поділу клітин. Коли ж ми зуміємо налагодити виробництво біоінформаційної речовини у промислових масштабах…

— Отже, є шанс, що ти відновиш контроль над біороботом? — Людмила поквапилася перервати дослідника, аби той у запалі не ляпав зайвого у присутності Бланка.

— Поза сумнівом, але замовнику в Москві може й терпець увірватися, — Транихиїл виразно поглянув на Йосипа.

На світанку яхта «Спас» віддала швартові від причалу у Запоріжжі й рушила угору Дніпром. За раннім сніданком у кают-компанії зібралися всі учасники учорашньої пригоди, окрім Остапа з Мечиславом. Їм випало переганяти джипи берегом аж до самого Трахтемирова, куди взяло курс судно. Не було й Дена з Гусиком — хлопцям дозволили відіспатися.

— Не йде в мене з голови той «Хаммер», — говорив Іван. — Транихиїл, тобто Тед Россман, вистежив нас за допомогою програми, інстальованої в Олегові. Але, ті, хто був у «Хаммері», вочевидь, намагався завадити головорізам Бланка на нас напасти. Може, вони також стежать за нами?

— А чому ти не припускаєш, що це просто випадкові подорожні? — запитав Гордій. — Заїхали поглянути на Кам’яну могилу, а тут цілком недвозначна ситуація — група озброєних людей намагається напасти на беззахисних екскурсантів, от і допомогли, чим спромоглися — димовими шашками.

— Як версія — може бути, — погодився Іван, — але…

— Ні! — раптом рішуче хитнув головою Олег. — Тим, хто був у «Хаммері», щось було потрібно саме від нас…

— Звідки це тобі відомо?! — ошелешено запитав Іван. — Хто був у тому джипі?