Розділ «4. Пазли давнього тайнопису»

Якось його батько важко захворів на запалення легенів. Гадаючи, що може померти, він покликав сина-підлітка, дістав із потаємної шухляди столу стародавню ікону святого Миколая — Іван згадав, що бачив її у потязі — і, натиснувши на нижній край, вийняв тонку дощечку. На ній було випалено та вирізано багато невідомих юнакові символів та незрозумілих малюнків. Потім батько довго та ретельно тлумачив ті зображення. А ще — пояснив, що саме має зробити син у Новомосковському соборі та стародавньому козацькому Трахтемирові у слушний час. На щастя, тоді тато одужав.

Та коли Іван вже служив у армії на космодромі Байконур у Казахстані, батька усе ж не стало — далися взнаки холодний клімат та фронтові рани. Посмертно його реабілітували — був розпал Хрущовської відлиги. Мамі дозволили повернулася до Новомосковська, де у невеликій хатині доживала віку її стара тітка. Ту пам’ятну ікону святого Миколая мама привезла з собою. Після армії до Новомосковська перебрався й Іван. Він вступив на престижний «ракетний», як називали фізико-технічний факультет Дніпропетровського університету мешканці міста. Потрапити до цього закритого закладу допомогла служба у ракетних військах.

У перші ж літні канікули студент Іван Погребняк подався до маленького села Трахтемирова на Київщині. Там, керуючись вказівками покійного батька та розпитавши сільських дітей, знайшов місце старої хати свого колись розкуркуленого та висланого до Казахстану діда. Садиба заросла акацією та яворами. У заростях посеред хатища жовтів облупленою глиною лише комин із димарем, на якому чорногузи прилаштували широкий «бриль» свого розхристаного гнізда — усе, що лишилося від колись заможного обійстя.

Іван присів перед комином, відколупав глину і почав промацувати цеглини внизу. Одну не без зусиль вдалося вийняти, однак невелика ніша за нею виявилася порожньою…

— Здоров був, — почувся за спиною голос.

Різко обернувшись та звівшись на ноги, Іван побачив під явором молодика приблизно його віку та статури. Вбраний він був по-міському.

— Ти, я дивлюся, не сільський, бо інакше знав би, що тут непоміченою й пташка не пролетить — не те, щоб людина вулицею пройшла. Чужого в селі бачать одразу. Тебе ще в автобусі жінки, які з базару їхали, запримітили. А коли ти заходився розпитувати, як потрапити на цей куток — мені одразу й переказали, що мабуть хтось із родичів із заслання повернувся та й навідав ці руїни.

— А Ви ким будете? — запитав Іван, розглядаючи незнайомця й дедалі більше дивуючись їхній схожості.

— Погребняком, буду. Гордієм звуть.

— А я Іван Погребняк…

— Отже, таки родичі. Тоді ходімо до хати, побалакаємо. Те, що ти шукав під цим комином, давно вже у мене, — Гордій простягнув руку й Іван відповів на його міцне рукостискання.

Парубки пішли вулицею, вітаючись із нечисленними перехожими та викликаючи їхню ледь приховану цікавість. Виявилося, що Гордій гостює в своєї бабусі. Вона жила у критій соломою мазанці неподалік берега Дніпра. Дорогою парубки з'ясували, що доводяться одне одному троюрідними братами — їхні діди були братами-близнюками. Гордій розповів, що приїздить сюди на канікули щороку, аби допомогти бабусі по господарству та порибалити на Дніпрі.

Сама бабця радо зустріла їх на чепурному, заквітчаному подвір'ї, і познайомившись з Іваном, одразу повела парубків до хати — обідати. Суха й жвава старенька розповіла, що діда Гордія — її чоловіка — ще у чотирнадцятому році забрали у москалі, себто мобілізували до царської армії. Після розпаду Російської імперії він воював у загонах Нестора Махна, а коли Україну остаточно здолала радянська влада, і отаман чкурнув від неї за кордон, Гордій повернувся ненадовго до брата у Трахтемирів. Одружився із нею, та й подалися вони до Канева — працювати в рибальській артілі. Це врятувало молоде подружжя та їхнього маленького сина — Гордієвого батька — спочатку від колективізації, тоді від Голодомору, але не від війни.

У перші дні, як прийшов німець, — оповідала бабуся, — забрали до війська і її двадцятилітнього сина, і чоловіка, якому було вже за сорок. Чоловік загинув майже у перші місяці — кинули його беззбройний батальйон на німецькі танки під Києвом. А сина, який до війни закінчив у Черкасах якісь авіаційні курси, спрямували до льотної школи і вже взимку сорок першого почав він бити фашиста у небі над Москвою. Дістав поранення, потрапив у госпіталь і там зійшовся з молоденькою медсестрою — землячкою з-під Кагарлика. Командування дозволило їм одружитися, і у сорок третьому з'явився Гордій. Та батько-льотчик не побачив первістка — загинув на Курській дузі. Молода вдова назвала сина так, як і просив чоловік, на честь його діда-бандуриста — Гордієм. Той бандурист — тато близнюків, дідів Гордія та Івана — і доводиться обом хлопцям прадідом, — завершила бабуся детальне роз’яснення їхнього родоводу.

Про себе ж сказала, що з початком окупації перебралася з Канева до Трахтемирова — тут ніхто, окрім чоловікових родичів, не знав, що вона дружина й мати фронтовиків. Тож меншою була небезпека, що її викажуть німцям. Оселилася у цій, тоді порожній і занедбаній хаті померлих під час Голодомору чоловікових родичів. Її записали до колгоспу, ще за німців, адже вони відновили колгоспи на окупованій території. Працювала там за трудодні, допоки ставало сили, а оце вже доживає віку, як і більшість українських солдатських удів. Гордієва ж мама по війні закінчила медичний інститут, працює лікарем у Києві. А він, студент-біолог, регулярно навідує бабусю тут, — старенька з неприховано гордістю поглянула на онука.

По обіді парубки вийшли у садок. Сівши на лаві під молодою яблунькою, Гордій розгорнув картонну теку, зав'язану шворками, діставши тонку дошку з випаленими та вирізаними на ній знаками — дуже подібну до тієї, що разом з іконою святого Миколая, лишилася Іванові у спадок від померлого у Мінусінську батька.

— Мій тато, дізнавшись, що мама при надії, — заговорив Гордій, — розповів їй про сховок у комині тієї зруйнованої хати. І переказав мамі, що його дід-бандурист заповів своїм синам-близнюкам дві такі дошки. Але перед тим, як його забрали до царської армії, він віддав свою на збереження твоєму дідові. Тато сказав мамі, що коли в них народиться син, то він, тобто я, має знайти цю дощечку. Нібито тут містяться зашифровані заклинання козаків-характерників, які здавна селилися довкола Трахтемирівського монастиря й передавали свої знання з роду в рід. Але як користуватися цими заклинаннями — мати мені не розповіла.

— Чому? — запитав Іван.

— Записувати свої слова батько заборонив, а достеменно запам’ятати вона не спромоглася. Сам розумієш: ішла війна — не до всілякої чаклунської маячні було тоді.

— Це зовсім не маячня!.. — заперечив Іван.