Розділ «4. Пазли давнього тайнопису»

— Ні, він точно раніше не був мертвим — його робили з живого та здорового. І здається, я знаю, хто. Вчора, через тих малих гопників-стажерів я не встиг з тобою поділитися одним міркуванням, тож давай обговоримо це зараз. Ти пам’ятаєш, років десь півтора тому в поле нашого зору потрапив такий собі Йосип Бланк? Приїхав до Дніпра з Німеччини, бізнес робити, але чомусь підозріло часто виникав там, де мали місце і наші інтереси.

— Щось пам’ятаю, але я тоді лише повернувся до України, мав багато клопотів із переїздом, а ти мене якось не дуже втаємничував…

— Про всяк випадок ми почали епізодично наглядати за Бланком. Він створював якісь фінансові піраміди, навіть заснував банк, намагався взяти в концесію кілька маршрутів пасажирських перевезень і ринок, але ці його наміри суворо припинили.

— Чужих до живих грошей, пасажирів і покупців наші бюрократи-депутати не пускають — самі годуються.

— Бланк вчащав до залишків Кодацької фортеці, до музею Яворницького та в інші місця, де велися і наші дослідження… І тут випадково з’ясувалося, що він таємно займається обладнанням якоїсь лабораторії. Приладдя для неї надходило з найрізноманітніших країн. І навіть митниця, всупереч своїй практиці зволікання з оформленням документів на вантажі, це обладнання пропускала без жодної затримки.

— Мабуть, за хабарі…

— Не без того. Ми дізналися, що коли облаштування лабораторії завершилося, до Дніпропетровська прилетів один чоловік, який оселився у пентхаусі башти на Дзержинського. Там, де розмістилася лабораторія.

— З’ясували, хто він? — запитав Гордій.

— Звуть його зараз Фьодар Россомахін, громадянин Росії. Тривалий час прожив у США під іменем Теда Россмана. У нас він нібито намагається заснувати дослідницький центр — бо, мовляв, тут усе дешевше, від харчів та робочої сили до сировини. І клімат хороший, хоча екологія просто вбивча. Але протягом року, а саме стільки Россман-Россомахін тут перебуває, він практично ні з ким зі вчених та дослідників не зустрічався. І взагалі веде самітницький спосіб життя. Майже єдиний виняток — така собі Людмила, ворожка, живе на Карла Маркса. З нею Россмана познайомив той самий Бланк. У телефонних розмовах, які нам вдалося перехопити, Бланк зрідка називав Россмана Транихиїлом, але той дуже сварився і вимагав, аби Йосип не згадував цього імені.

— Транихиїл, здається, один із містичних персонажів кабалістики, — зазначив Гордій.

— Незабаром після з’яви у Дніпрі цього «Транихиїла від кабалістики» у місті та околицях безслідно зникли кілька безпритульних підлітків. Усе виглядало так, нібито вони подалися шукати кращої долі до Києва або Одеси і там загубилися. Жодного тіла не знайшли, тож міліція кримінальних чи навіть розшукових справ не порушувала, та й заяви ніхто не подавав. У двох випадках точно відомо, що перед зникненням хлопці спілкувалися із Людмилою. Нещодавно ж наш козак — Остап, якого ми влаштували водієм до Бланка, аби тримати підозрілого комерсантав полі зору, — повідомив, що той з величезною пересторогою привіз до свого офісу якийсь невеликий предмет. Остап сказав: найбільше він нагадував звичайну пласку сталеву фляжку для коньяку чи віскі. Тримає цю бляшанку Бланк у портфелі, нещодавно придбаному в директорки музею Олени Блаватської. І з ним майже не розлучається.

— І ви вирішили з’ясувати, що за продукт виробляє лабораторія Россмана, — припустив Гордій.

— Воно то так… Але вчора, коли Бланк виходив із крамниці, портфель із контейнером у нього вирвав просто із рук той малий, Ден. Остап, який чекав на шефа у машині, погнався за злодюжкою, але йому під ноги кинувся молодший — Гусик. Удав, ніби впав випадково. Козак і собі удав, нібито повірив волоцюжці, а сам нишком простежив за малим до місця, де вони зійшлися із Деном. Тоді покликав на допомогу Мстислава з Мечиславом, і вже утрьох вони непомітно стежили за недолітками. Ті заховали портфель у парку Шевченка. Мстислав пропонував забрати його одразу, але я наказав дочекатися, поки по нього хтось прийде — аби дізнатися, хто замовив крадіжку. На роботу до Бланка ми вирішили Остапа більше не повертати. Відтепер він порядкуватиме в нашому обійсті у Трахтемирові.

Іван Погребняк народився у Новомосковську за рік по війні. Його мама вперше вийшла заміж за молодого інженера Бляхокатального заводу у травні сорок першого. Вже у перший тиждень війни її чоловіка забрали на фронт. У перші місяці війни він загинув під час оборони Одеси. А його молода вдова не встигла евакуюватися під час стрімкого наступу німців і залишалася у Новомосковську протягом усієї окупації. Тому після визволення радянська влада заборонила їй вчителювати — не довіряли комуністи тим, хто бодай трохи жив під фашистами. Мусила працювати у хлібопекарні. До того ж, удова мала чудовий голос і співала у хорі Троїцького собору. Цей храм у сорок другому році окупанти відкрили для богослужінь, аби продемонструвати місцевому населенню повагу до традицій загарбаного краю. Спів у церковному хорі під час окупації міг вже загрожувати й засланням до Сибіру. Жінку врятувало те, що вона переховувала на горищі своєї хатини, де мешкала разом із тіткою, кількох поранених червоноармійців, тих, хто відстав від своїх частин або втік із німецького полону.

Один із тих поранених, майбутній Іванів батько, після Перемоги повернувся до Новомосковська й одружився з вродливою удовою. Жінка запала йому в серце, ще коли потай лікувала його з товаришами. Влаштувався працювати на завод, той самий Бляхокатальний, що відновив своє виробництво. Незабаром прийшов у цей світ і маленький Іван.

Щасливе подружжя викликало чорну заздрість сусідок, адже у зруйнованому війною місті залишилося мало здорових молодих чоловіків, з якими можна було створити родину. А щоби благовірний був непитущим, усе по господарству робив і навіть руки на дружину не здійняв — уже геть несправедливо! До того ж, молодий батько родини чомусь дуже цікавився історією Троїцького собору та долею вивезених звідти старовинних ікон — вельми підозріло, як на простого робітника… Словом, надіслали заздрісні сусідоньки до НКВС анонімний лист. І детально розписали: буцім фронтовик-орденоносець скептично відгукується про вирішальну роль Комуністичної партії і особисто генералісимуса товариша Сталіна в організації перемоги радянського народу над німецьким фашизмом. І що він каже, нібито перемогу перш за все здобули ті мільйони, що полягли на фронтах та у тилу. І насамкінець донощиці дописали про «буржуазно-націоналістичну» цікавість чоловіка до козацьких старожитностей.

Чекістам тоді саме наказали викривати неблагонадійність усілякої «елітарної» публіки — керівників підприємств та установ, кадрових військових, вчених, письменників. Тож до відвертого наклепу на звичайного робітника вони поставилися без зайвого ентузіазму — не обіцяло таке «викриття» нових зірочок на погонах. Та коли з'ясували, що батько Івана був мобілізований на фронт із Казахстану, куди його сім’ю, розкуркулену у двадцятих роках, вислали зі старовинного козацького Трахтемирова, ситуація змінилася. Отже, фронтовик є «ворогом народу» у другому поколінні та ще й українською історією цікавиться! Тож його, про всяк випадок, засудили до десяти років таборів. Згодом останні п'ять замінили на заслання — все ж таки орденоносець.

А щойно термін батькового ув’язнення закінчився, мама разом із малим Іваном поїхали до місця його заслання — під Мінусинськ.

Шестирічний Іванко під час майже тритижневої подорожі потягами звернув увагу на загорнуту у полотняну тканину прямокутну дощечку, яка, здається, займала особливе місце серед їхніх скромних пожитків. Мама весь час повторювала, що тато дуже просив її привезти. Згадувала, що це єдина річ, яка лишилася йому від батька — Іванового розкуркуленого дідуся — і дивом вціліла під час війни. Якось, коли мама вийшла по харчі під час зупинки потяга, хлопчина з цікавості нишком розгорнув полотно. На пробитій в одному місці кулею дошці Іванко побачив якогось бородатого сивого чоловіка у шапці з хрестом. Фарби геть потьмяніли, але навколо голови бороданя яскраво сяяло золоте коло…

Наступні дванадцять років Іван жив у холодному Мінусинську, бо після закінчення терміну батькового заслання їм так і не дозволяли повернутися до України, а в іншому місці тато жити не погоджувався. Батьки багато розповідали синові про Батьківщину, завдяки їм він добре знав рідну мову та історію. Часто до родини навідувалися звільнені з таборів політв'язні, серед яких було чимало засуджених за «український буржуазний націоналізм», вояків УПА, священиків та селян. Від них Іван дедалі більше дізнавався про далеку Вкраїну.