Розділ «17. Капітан»

Транихиїл мало не жбурнув свій смартфон у стіну лабораторії. Ледь стримавшись, він поглянув на реєстр дзвінків — рівно двадцятий. Двадцять разів він телефонував Людмилі протягом ранку, але вона не відповідала. Те саме й за домашнім номером та резервним мобільним. Зникла! Натомість Йосип Бланк відгукувався за першою ж вимогою. Повагавшись, Транихиїл ризикнув обережно розпитати його про Людмилу. Як на обставини, в яких опинився Бланк, голос комерсанта звучав занадто життєрадісно. Йосип відповів, що не бачив ворожку і не говорив із нею телефоном відтоді, як йому прищепили рак. Транихиїл цитьнув, щоб Бланк не базікав про такі речі телефоном та нагадав комерсантові приїхати до лабораторії на укол і привезти обумовлену суму.

Він вже майже наважився поїхати до ворожки додому, коли в кишені лабораторного халата ожив вібросигнал смартфону. Дзвінок був з невизначеного номера. За інших обставин він би не став відповідати анонімові, але зараз наважився.

— Пане Россман, — пролунав у слухавці чийсь молодий, але впевнений голос.

— Так. З ким я розмовляю?

— Ми з Вами ще не знайомі, але в мене нагальна справа…

— Я не маю справ із незнайомцями, — щось у підсвідомості завадило Тедові вимкнути зв’язок.

— Пані Людмила попереджала мене про це. Знаєте, днями в неї відбулася не вельми приємна, але змістовна розмова з трьома молодими людьми, серед яких був такий собі Олег…

— Не знаю я ніякого Олега, — Транихиїл чудово розумів, що несподіваний співрозмовник володіє тим обсягом інформації, який унеможливлює гру з ним на рівних, тож просто тягнув час. Підійшов до комп’ютера перевірити, чи не відновився часом зв’язок із біороботом? — Хвилинку, — кинув він у слухавку.

Зв’язок працював! На моніторі виднівся басейн, де плюскотіла вода, переливаючись через викладені мармуровою плиткою бортики. З картинки випливало, що гомункул купається.

— Пане Россман, Ви ще на зв’язку? — нагадав про себе голос із телефону. — Вам цікава, наприклад, доля контейнера з біоінформаційною речовиною?

— Що з Людмилою?! — далі тягнув Тед, весь захоловши.

— При зустрічі дізнаєтеся. Чекаю на Вас за півгодини у ресторації «Порто-Яффо». Ви ж знаєте, де це?

— Так.

— От і добре, на другому поверсі, дальній кутовий столик, — співрозмовник від’єднався.

Недооцінив Йосип Бланк беручкого капітана, рекомендованого колишньою прокуроркою. Переговоривши з комерсантом, молодий офіцер одразу ж доповів начальству, що вийшов на слід виробництва біологічної або хімічної зброї. Ймовірно — фінансоване саме тим іноземним олігархом, який днями, трохи оклигавши після авіакатастрофи, провів у лікарні прес-конференцію, де озвучив прохання до уряду США надати йому політичний притулок. Керівництво після консультацій зі ще вищим керівництвом у столиці звільнило капітана від поточних справ та доручило йому якнайшвидше зібрати та проаналізувати усю, яку знайде, інформацію про такі цікаві обставини. У випадку, якщо вона підтвердиться, — надати свої пропозиції для створення оперативно-слідчої групи. Така резонансна справа пахне орденами та підвищеннями по службі, а ще респектами з боку іноземних колег. Вони — респекти, — міркувало начальство, — можуть стати у пригоді, коли доведеться полювати на грошовитих «дисидентів», які втекли з України, рятуючи свої «нацарьовані сто рублів». Нагромадили втікачі ті свої статки у час їхнього «помаранчевого» перебування при владі, а тепер би мусили поділитися із тими, хто вирвав з їхніх липучих лапок державне стерно. Коли ж і ці — «біло-блакитні» — почнуть тікати, то й для їхнього вилову знову ж таки знадобиться повага колег зі спецслужб «цивілізованих країн» і «нецивілізованих» також[37].

— Які ваші роки, капітане? — поблажливо всміхалося пузате та низькоросле начальство, — от коли станете полковником, саме й відкриється ваш сезон полювання на колишніх можновладців. Гляди, головним загоничем тоді будете. Наразі ж Вам надають усі необхідні оперативні можливості. Крутіть того Шахсуварова з його спільниками на причетність до незаконного виробництва зброї. Нехай американці порадіють. Лишень так, щоб про це мало хто знав!

Людмила зустріла капітана агресивно. Попервах вона або відмовлялася відповідати на питання, або погрожувала наслати на нього пропасницю чи ще якусь болячку. На те молодий кар’єрист відповідав, що якби вона справді була здатна це зробити, то не довелося б Транихиїлові, (чи як там його?) прищеплювати громадянинові Йосипу Бланку ракові клітини. Отож ніяка вона не ворожка, а шарлатанка посередня. До речі, за сприяння Тедові Россману (чи як там його?) у завданні фізичних та моральних збитків громадянинові Бланку та участь у його шантажуванні їй загрожує щонайменше років п’ять колонії, нехай і загального режиму. Зрештою, після годинної сварки втомлена і перелякана жінка нарешті почала надавати інформацію.

Виявилося, що саме у цій кондитерській, де капітан зараз говорив із Людмилою, два дні тому в неї відбулася розмова із парубком на ім’я Олег, якого Транихиїл перетворив на першого в наш час гомункула-біоробота. Олег вийшов з-під контролю і тепер, ймовірно, намагається помститися за наругу над ним; а ще — Россман втратив контейнер із біоінформаційною речовиною — субстратом для створення гомункулів. Його мав зберігати той самий Йосип Бланк; а ще — Россман і Бланк дуже бояться Шахсуварова, бо їм немає чого пред’явити олігархові у вигляді результатів дуже витратних досліджень; а ще — вона також дуже налякана, бо Олег, схоже, має якісь надзвичайні здібності… Капітанові навіть довелося заспокоювати жіночку, втім, робити це він умів. Принагідно розпитав усе, що вона знала про Олега, попросив назвати усі номери телефонів парубка, які вона зберегла — дарма, що вони вже були анульовані операторами, або перебували «поза межами досяжності», а також адресу його електронної пошти.

Того ж вечора на Фестивальній набережній капітан зустрівся зі своїм немолодим, але ще бадьорим колишнім наставником. З усіх своїх колег капітан найбільше довіряв старому полковникові, який навчав його перших премудрощів контршпигунського ремесла. У присмачених смогом безвітряних сутінках раннього літа вони сиділи на найдовшій в Україні парковій лаві[38]. Капітан розповів про усі обставини, пов’язані з шантажуванням Бланка та підтвердженими підозрами щодо фінансування Шахсуваровим розробок у Дніпропетровську новітньої зброї. Колега натомість чітко і стисло повідомив про те, що свого часу здійснював моніторинг сумнівних оборудок російського олігарха з Хазяїном, але коли той перебрався до Києва, усі матеріали вилучили столичні колеги…

— Знаєш, — міркував розважливий полковник, — Хазяїна зараз контролюють американці, гадаю, що вони… Чекай! Слухай сюди: у дев’яностому році, коли я ще був майором, контррозвідники здійснювали рутинну профілактику на «Південмаші». У їхнє поле зору потрапив один журналіст із заводської багатотиражки, звали його Василь Остапенко. Тоді зафіксували контакти журналіста з чоловіком, що видавав себе за любителя теософії з Латвії. В оперативну розробку цю справу передали мені. Ми з’ясували, що ніякий то був не латвієць і не теософ, але хто він насправді — дізнатися не встигли. Я припускав, що він із ЦРУ, але щойно ми встановили щільне стеження за Василем Остапенком, контактер зник. Про всяк випадок я наполягав на допиті або й затриманні Остапенка, але тоді система радянських спецслужб вже шкутильгала на обидві ноги. Її критикували як справжні дисиденти, так і агенти КДБ під прикриттям дисиденства. Останні рясно обсіли новостворені демократичні організації — Рух, Товариство української мови… Моє начальство вирішило, що допит журналіста завдасть більше шкоди, ніж користі. Тим паче, що до справжніх ракетних секретів він доступу мати не міг, а місяців за п’ять розвалився Радянський Союз…