Розділ сьомий Пані з царства тиші

— Ти теж.

— Пропонуєш розійтися?

— Я так не казала.

Клим відпустив її, закурив. Віко сіпалося, та він не зважав, нервував без того.

— Хочеш правду?

— Ніколи не хотіла брехні.

— Не знаю, що і як буде далі.

— Я теж.

— Говорю про те, що відбувається. Не про нас.

— Я так само не про нас. Між нами все давно ясно.

— Як давно?

— Климентію, чоловіки сліпі. Мені все стало ясно тоді, десять років тому, коли побачила тебе вперше. Весь цей час я тільки й робила, що тікала від себе. Нарешті наздогнала саму себе. Не думай, що отак запросто відмовлюся від тебе.

— На запросто. Львів на пороховій бочці. Разом із усією державою.

— Тоді вибухнемо разом, — Магда зняла рукавичку, провела рукою по Климовій щоці. — Ми надто довго знаємо один одного, щоб розбігтися отак, за хвилину, під тиском обставин, котрі насправді не заважають нам лишатися разом.

— Я знайду, хто вбив Яблонського. Зроблю це для тебе.

— Ні, Климентію. Для жінки, яка може померти швидше, ніж рухне вся ця держава. І має право перед смертю знати, кому з багатьох ворогів аж так завадив її син.

Магда взяла в Кошового цигарку, затягнулася, повернула назад.

— Знаєш, про що я зараз подумала?

— Ні.

— Пані Яблонська хоче знати, який саме гріх звів її сина в могилу.