Розділ п’ятнадцятий «Фейгале, моя фейгале!»

— Ясно, — зітхнув Кошовий. — Тато казав мені. Просто я подумати не міг, що пані Естер наважиться йти туди, коли кругом таке робиться.

— Я намагалася пояснити. Ви знаєте маму, на неї не діє, — тепер настала черга Риви зітхати. — До того ж я все зіпсувала. Хотіла, як краще...

— Що зіпсувала?

— Сказала при татові про Ефраїма.

— Так, — він помовчав. — Я чогось не знаю?

— Ви й не маєте нічого знати, — знову гарикнулася Рива. — Старший син нашого сусіди, Лапідуса. Вони з татом не миряться.

— Чекай! — Кошовий клацнув пальцями. — Згадав! Тато ваш закидав тому Ефраїму, що він збив з пантелику Шмуля й затягнув його до самооборони!

— Шмуль — не ганчірка: Його не тягають! озвалася Іда.

— Саме так! — підхопила Рива. — Наш брат завжди мав свою голову на плечах! Він не винен у тому, що батьки гризуться! Мама теж не від того, аби вітатися з пані Лапідус. Та батько ж забороняв! Скандалив усякий раз, як жінки мирно говорили між собою! Дені ще не народився, як це почалося! Я вже була, але не пам’ятаю, в чому там справа!

— Зараз не важливо.

— Звісно! Тільки, пане Кошовий... — дівчина замовкла, збираючись із духом, — Словом... Ефраїм подобається мені, я — йому. Ну, і Шмуль із ним дружив. Ми хотіли бути не такими, як батьки. Не все глечики бити — ми сусіди, ворожнечі треба класти край.

— Мудро, — кивнув Клим. — Але я все одно не розумію, до чого тут Ефраїм і в чому помилка.

— Він у загоні нашої самооборони, — пояснила Рива. — Жиди нікуди не встряють, ми лиш маємо захищатися, хто б не напав. Ефраїм має зброю, людей, молоді міцні хлопці. Я здуру запропонувала: проведи, мовляв, провів маму до цвинтаря й назад, поки в місті таке робиться. Мама ніби погодилася. Тато став дибки.

— Уявляю собі!

— Отож. Словом, перепало на горіхи всім. Маму проводжає сам.

Віко сіпнулося.

— Де це? Риво, треба йти за ними.

— Більше години, як пішли. Хіба вертатимуться.

— Тоді — назустріч. Де це?

— На Клепарові, де шпиталь. За ним.