Розділ п’ятнадцятий «Фейгале, моя фейгале!»

— Ти говориш за весь Львів? Відколи?

— Я переказую тобі настрої. Якщо ти не готовий слухати — твоя справа. Коли вже ваша влада, то треба робити все, аби не лилася кров! А до того йде!

З цими словами вона пішла в спальню, грюкнувши дверима. Постоявши на місці, Кошовий, не знаючи, як реагувати, сів у крісло, з якого щойно підвелася Магда, й закурив. Витратив дві цигарки, перш ніж прийняв рішення: вдягнувся, взяв револьвер і рушив у холодну ніч.

До Народного дому не дійшов — добіг. Мав потрібну перепустку, тож варта не зупинила. Арсенича відшукав не відразу, довелося пошукати по класах і кабінетах. Застав старшину на другому поверсі, він стояв біля столу, на який прилаштували польовий телефон, і слухав, міцно притиснувши трубку до вуха. Побачивши Клима, кивнув, водночас заговоривши, й на мить склалося враження — наказ Павло віддає йому:

— Не хочу більше цього чути, товаришу! Не кажіть мені, чого у вас там нема! Краще доповідайте про виконання! Все!

Грюкнувши слухавкою об важіль, Арсенич прогудів, звертаючись до всіх присутніх — крім Кошового, жодних цивільних тут не було:

— Вони мені торочать, що не мають підривників! Такого не може бути! Це саботаж, і я доповім командуванню!

— Ти про що? — поцікавився Клим.

— Про оце саме! — палець старшини націлився на телефонний апарат. — Військова таємниця, але тобі скажу, ти свій, перевірений сто разів. Мною особисто.

Узявши Кошового за лікоть, Арсенич вивів його в коридор, подивився в темне вікно, пробурчав крізь зуби, вже тихіше:

— Чорт знає, що робиться. У Перемишлі домовилися з ляхами про перемир’я. Відпускаємо полонених, вони визнають нашу владу, погоджуємо лінію розмежування вздовж Сяну. Але там півтори тисячі добровольців порозбігалися, щойно отримали амуніцію та пайок на складах!

— Дезертирство.

— Так і є! Це нам тут, у Львові, треба знімати яку сотню, відправляти в Перемишль, наводити там порядок! Хіба їм там порядку не потрібно? А до поляків підкріплення підходить, там не тікають! Є наказ підірвати міст через річку, відрізати береги. У них, бач, саперів катма!

— Саботаж.

— Дурість і легковажність! — відрубав Павло. — Взяли владу дуже легко. Вирішили — далі теж піде просто. У місті вже стріляють, причому — нашим воякам у спини. Ховаються на горищах чи в глухих дворах. Відстрілюють патрулі, забирають зброю.

Клим спохмурнів.

— Багато таких випадків?

— Не має значення. Один, три, десять... — Арсенич махнув рукою. — Це, як то кажуть, тенденція. Боюся, чим далі, тим гарячіше буде.

— Чому ж я прийшов, — Кошовий сіпнув старшину за рукав. — Місто просякнуте такими настроями. Я — людина цивільна, не маю жодних прав чи повноважень. Ти можеш донести, кому треба.

— Аби командував військом — напевне, — кивнув Павло. — А так лише передаю накази. Здається, на фронті добровольці мали більше порядку, ніж тут і тепер.