Розділ п’ятнадцятий «Фейгале, моя фейгале!»

— Оце ви добре контролюєте! — дуло тицьнуло на тіло Естер.

— Всюди не встигаю, — розвів Кароль руками. — Я вам так скажу, пане Кошовий: не шукайте винних. Якщо вони є, то ось, покарані. Тима, чесно кажучи, давно муляв. З нього поганий наступник пана Сілезького. Той хоч мав трохи честі. Цей чим далі, тим більше нахабнів. І доста, — він жестом зупинив намір Кошового щось сказати. — Забирайте звідси всіх, ми теж підемо. Давайте домовимося більше не перетинатися. На відміну від Тими, не маю проти вас нічого. Проте...

— Вік би вас не бачити. Всіх, — процідив Клим.

— Ось і добре.

Свиснувши, Лінда почекав, поки грабіжники заберуться, не забувши прихопити здобуте добро. Затим ще раз обвів поглядом поле битви. Торкнувся складеними пальцями краю капелюха.

— Сумую, пане Шацький. Щиро сумую. І справді шкодую, пане Кошовий.

Клим нічого не відповів.

Провів поглядом невеличкий гурт, котрий рухався в бік вокзалу, звідки вибухи лунали вже частіше. Потім глянув на першу за сорок років убиту ним людину. Перевів погляд на Пляму. Ступив до Шацького, простягнув руку.

— Вставайте.

— Що я накоїв! — простогнав Йозеф, хитаючи сивою головою.

— Ви — нічого. Вашої провини нема. Були біля дружини до останнього.

— Я тягнув мою фейгале геть звідси... Але вона побачила, не змогла стриматися. Той батяр, з плямою, впізнав мене... Він ще баньки собі залив... Я не думав, що він стрілятиме в стару жінку...

Кошовий не знаходив потрібних слів.

Якщо тут узагалі можна було знайти якісь слова.

— Риво! Риво!

Озирнувшись на крик, угледів трійцю молодиків, у цивільному, на бігу вони виймали револьвери. Націливши на них свій та готовлячись захищатися, Клим уже збирався стріляти, навіть не питаючи, хто такі й що треба. Але той, що біг попереду, високий, міцний, з рідкою юнацькою борідкою та в заломленому картузі, закричав, виставивши вперед ліву руку:

— Ні! Ні! Не стріляйте!

Аж тепер Рива підняла заплакане обличчя.

— Ти...

— Я, — парубійко, оминувши Кошового, підбіг до неї, завмер над тілом, зняв убір, потому глянув на Шацького: — Яке горе... Ми не встигли...